Головна Пошук
робота на Тему

 

Поняття, структура та функції культури. Наука - важливий елемент культури - [Реферат]
 

1. Поняття культури та її структура.

2. Функції культури.

3. Релігійні основи світової культури.

4. Наука - важливий елемент культури.

 

 

1. Поняття "культура" складне і багатогранне. Чима­ло філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латин­ського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетво­ренню природи на благо людини, а з іншого, - засіб удос­коналення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вжива­тися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьо­му розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з доско­налістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" на­буває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвит­ком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою станов­лення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив пи­тання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у сим­волічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення куль­тури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура". Ось деякі з них:

• Культура - все те, що є результатом людської історії.

• Культура - як міра людяності людини.

• Культура - все те, що людина створила власним ро­зумом, а не отримала від природи.

• Культура - це матеріальний і духовний прогрес як ін­дивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот.

• Культура - водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей люди­ни, виражених у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.

Традиційно розрізняють два основні напрямки культу­ри - матеріальний і духовний, - відповідно до двох голов­них сфер людської діяльності - матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяль­ності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як ба­гатогранне і цілісне явище.

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елемен­ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та­кого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відпові­дно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світо­ву і національну культури. Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос­подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре­ма, виділяють національні культури - українську, російсь­ку, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими.

Світова культура - феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре­гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру со­ціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором націо­нальної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить під­ґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Про­грес суспільства поєднується і супроводжується також куль­турним прогресом.

 

2. Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої лю­дини. Головною функцією культури, на думку багатьох вче­них, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор­маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе­редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім куль­тури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв'язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними на­слідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят­ливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знан­ня, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людь­ми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприк­лад, в Японії) демонструють величезний динамізм у бага­тьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші - не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "ви­находять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус­пільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мо­раль і право.

Семіотична, або знакова (семіотика - вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку куль­тури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодін­ня якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова - засіб спілкування людей; літературна мова - важ­ливий засіб оволодіння національною культурою. Спе­цифічні мови потрібні для пізнання особливого світу му­зики, живопису, театру.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (ціннісно-орієнтаційна) функція відобра­жає важливий якісний стан культури. Саме система цінно­стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

 

3. Проблема співвідношення культури і релігії завж­ди викликала велику зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М.Бердяєв, Б.Рибаков, Е. Тайлор, Д.Фрезер та ін.

Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує. Одна з культурологічних концепцій - богословська, або релігійна; майже всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.

Інша культурологічна думка - атеїстична - і взагалі виключає релігію з поняття культури, вважаючи їх (куль­туру і релігію) явищами різними, котрі протистоять одне одному. В основі останньої лежать погляди таких просвіти­телів, як: П. Гольбах (1723-1789), К. Гельвецій (1715- 1771), Д. Дідро (1713-1784), Ж. Ламетрі (1709-1751). Відповідно до їхнього світогляду, - релігія гальмує духов­ний прогрес людства.

Як бачимо, ці точки зору є прямо протилежними і, відпо­відно, виключають одна одну. Крім них, звичайно, існу­ють інші релігійно-філософські погляди.

Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джере­ла мистецтва містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина створює знаряддя пра­ці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично ос­воює світ.

Джерела релігії лежать у людській практиці, яка вира­жає залежність людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх форм релігії був фетишизм (від фр. - ідол, талісман), який ви­являвся в пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей, таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували анімізм (від лат. - душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") - фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до скла­ду тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.

З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні релігії. Класичним прикладом політеїз­му (від грец. полі - багато, віра в багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх величезною кількістю різних богів. До народно-національних нале­жать іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками

таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть бути і особи іншої національності.

Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської поведінки (спожи­вання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм і ціннісних орієнтацій, вироблених сус­пільством.

Таким чином, у міру ускладнення суспільного організ­му, його матеріальної і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підси­стему цінностей.

У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам. Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку виникли. Світові релігії ніколи не залиша­лися незмінними, вони весь час трансформувалися відпо­відно до ходу історії.

Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні релігійних пам'яток, які є переконливими прикла­дами зв'язку між релігією і культурою. Під релігійними пам'ятками ми розуміємо передусім культові споруди, па­м'ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігій­ної літератури, релігійної архітектури.

Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам'яток, серед яких - Веди, Біблія, Коран.

Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні пам'ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті, синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.

Маючи функціональний характер, багато релігійних пам'яток одночасно є видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь геніальні архітекто­ри, художники, майстри фрескового живопису, іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно - культури взагалі.

 

4. Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсис­тем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не врахо­вує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.

Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме на­ука виробляє певний механізм передачі знань новим поко­лінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність зна­ходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі - його культури. Наука розвиваєть­ся тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприят­ливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це озна­чає, що наука народжується в надрах самої культури.

Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відно­син, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широ­ких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур.

Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Старо­давній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися по­яснити дійсність через природні першовитоки, давньо­грецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися ок­ремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астроно­мія, історія.

Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньо­віччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126-1198), Ахмедаль-Біруні (973-1048); у Західній Європі через гнітюче пануван­ня релігії народилася специфічна філософська наука - схо­ластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Ал­хімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природ­них речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засил­ля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.

Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового бур­жуазного способу виробництва. На цей період було знач­но підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI-XVII ст. на­зивають першою науковою революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері - А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.

У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

У XIX ст. в науці відбуваються безперервні бурхливі пе­ревороти у всіх галузях природознавства, а відповідно і в прикладних науках, пов'язаних з ним. Так, Т. Шванн і М. Шлейден створили теорію клітинної будови живих ор­ганізмів, Ч. Дарвін - еволюційну теорію розвитку, Д. Мен­делєєвим була відкрита періодична система хімічних еле­ментів. Видатний бактеріолог Р.Кох винайшов збудників туберкульозу і холери.

Таким чином, на рубежі XIX - XX ст. відбулися вели­чезні зміни в основах наукового мислення, що призвело класичну науку Нового часу до кризи. На новому етапі виходу із кризи відбулася наукова революція, яка розпо­чалася у фізиці і охопила всі провідні галузі науки. Вона пов'язана з іменами фізиків-теоретиків М. Планка і А. Ейн­штейна.

До середини XX ст. на одне з перших місць у природо­знавстві вийшла біологія, де були здійснені такі фундамен­тальні відкриття, як встановлення молекулярної структу­ри ДНК Ф. Кріком і Дж. Уотсоном та відкриття генетич­ного коду. Для розвитку медичної науки ці відкриття важко переоцінити, саме вони заклали нову основу для прогно­зування спадкових захворювань і їх профілактики.

У сучасну епоху наукові дисципліни розподілено на три великі групи: природничі, гуманітарні і технічні. Галузі наук розрізняють за методами і предметами, поряд з цим різкої межі між ними не існує, низка наукових дисциплін займає міждисциплінарне становище, наприклад, біохімія, мікро­біологія.

Загалом науку також розподіляють на фундаментальну і прикладну. Фундаментальні науки займаються пізнанням законів, які визначають розвиток природи, суспільства і мислення (фізика, математика, хімія). Мета прикладних наук - використання результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, але і соціально-практичних проблем. До прикладних наук відноситься і ме­дична, основним завданням якої є збереження здоров'я лю­дини та власне людства в цілому. Сучасна медична наука, виконуючи своє основне завдання, використовує найновіші досягнення в царині інших наук. Таким чином, вона про­довжує розвивати і поглиблювати надбання культури, які виробило та нагромадило людство протягом тисячоліть.

Поняття, структура та функції культури. Наука - важливий елемент культури - [Реферат]

Дані

розмір: 63.5 KB
скачувань: 172
Автор:

 

сантехник сумы