Головна Пошук
робота на Тему

 

Культура Древнього Риму - [Реферат]
 

1. Осо­б­ли­во­с­ті по­ліс­ної іде­о­ло­гі­ї.


Рим­сь­ка гро­ма­да на по­ча­т­ку ре­с­пу­б­лі­кан­сь­ко­го пе­рі­оду бу­ла од­ним з по­лі­сів Апе­нін­сь­ко­го­го пів­ос­т­ро­ва. По­ліс (по­-ла­тин­сь­ко­му civitas) - це, як пра­ви­ло, не­ве­ли­ка ра­бо­вла­с­ни­ць­ка дер­жа­ва з єди­ним мі­с­том - центром по­лі­тич­но­го і куль­ту­р­но­го жит­тя. Мі­с­то зви­чай­но бу­ло ото­че­но обо­рон­ни­ми сті­на­ми і яв­ля­ло со­бою мі­ц­ний  при­ту­лок око­ли­ш­ніх жи­те­лів у дні вій­сь­ко­вих не­без­пек. Гро­ма­дя­на­ми гро­ма­ди бу­ли ли­ше мі­с­це­ві уро­дже­н­ці, що во­ло­ді­ли зе­ме­ль­ни­ми ді­ля­н­ка­ми. При­бу­ль­ці й іно­зе­м­ці, а тим бі­ль­ше ра­би не ма­ли пра­ва во­ло­ді­ти зе­м­лею і то­му не бу­ли гро­ма­дя­на­ми. Гро­ма­дя­ни по­ви­нні бу­ли слу­жи­ти в опо­л­чен­ні, бра­ти участь у на­род­них збо­рах. Ви­ко­нав­ча вла­да ви­пра­в­ля­ла­ся ви­бо­р­ни­ми «ма­гі­с­т­ра­н­та­ми».


Ко­ле­к­тив гро­ма­дян ви­рі­шу­вав по­лі­тич­ні спра­ви на на­род­них збо­рах і за­хи­щав гра­ни­ці сво­єї не­ве­ли­кої дер­жа­ви, зби­ра­ю­чи в опо­л­чен­ня. Над гро­ма­дя­ни­ном не бу­ло ти­с­ку бю­ро­к­ра­тії; са­ма дер­жа­в­на ма­ши­на не пред­ста­в­ля­в­ся йо­му чи­мось да­ле­ким і стра­ш­но­ї. Гро­ма­дя­нин ра­зом зі сво­ї­ми ра­ба­ми об­ро­б­ляв свою ді­ля­н­ку, го­ло­су­вав у на­род­них збо­рах і ви­би­рав ма­гі­с­т­ра­тів, зі збро­єю в ру­ках від­сто­ю­вав рі­д­не мі­с­то від во­ро­гів.

Для гро­ма­дя­ни­на по­ліс­ної гро­ма­ди бу­ло ха­ра­к­те­р­не по­чут­тя во­лі, сві­до­мо­го ви­бо­ру сво­їх дій. Як­що по­трі­б­но бу­ло йти в по­хід, то гро­ма­дя­нин знав, що це не при­мха по­са­до­вої осо­би, а су­во­ра не­об­хід­ність бо­ро­ть­би з во­ро­гом; як­що на­род­ні збо­ри ви­рі­шу­ва­ли об­кла­с­ти гро­ма­дян по­да­т­ком, те це ви­кли­ка­ло­ся не­об­хід­ні­с­тю, а не сва­во­лею уря­ду. Го­ло­вні вчи­н­ки і мі­ри пред­ста­в­ля­ли­ся жи­те­лю мі­с­та-­де­р­жа­ви зро­зу­мі­ли­ми, ре­а­ль­ни­ми. До то­го ж при­йма­ли­ся ці мі­ри на на­род­них збо­рах, у яко­му брав участь сам гро­ма­дя­нин. По­ді­б­ний по­ря­док по­ро­джу­вав по­чут­тя во­лі, вла­с­но­го до­сто­їн­с­т­ва, впе­в­не­но­с­ті у сво­їх си­лах, спо­кій­ний ре­а­ль­ний по­гляд на жит­тя й іс­ну­ю­чі від­но­си­ни. Оскі­ль­ки всі по­лі­тич­ні і вій­сь­ко­ві пи­тан­ня зва­жу­ва­ли­ся ко­ле­к­ти­в­но на на­род­них чи збо­рах в опо­л­чен­ні, те це фо­р­му­ва­ло по­чут­тя ко­ле­к­ти­ві­з­му, ци­ві­ль­ної спі­ль­но­сті, за­ва­жа­ло роз­ви­т­ку ін­ди­ві­ду­а­лі­з­му. Окре­ма осо­би­с­тість, її ду­м­ки й ін­те­ре­си роз­чи­ня­ли­ся в ци­ві­ль­но­му ко­ле­к­ти­ві.

Для ан­ти­чних ра­бо­вла­с­ни­ць­ких по­лі­сів ха­ра­к­те­р­не пра­г­нен­ня до ві­д­о­со­б­ле­но­с­ті і за­мкну­то­с­ті. Осо­б­ли­во яс­к­ра­во це ви­яв­ля­єть­ся в жит­ті зе­м­ле­роб­сь­ких гро­мад, од­ні­єї з який був Рим. Гро­ма­дя­ни, об­ро­б­ля­ю­чи свої зе­ме­ль­ні ді­ля­н­ки, го­с­по­да­рю­ва­ли і ма­ло по­тре­бу­ва­ли сто­рон­ньої до­по­мо­ги. З бо­ку су­сі­дів мо­г­ла ви­хо­ди­ти не­без­пе­ка зе­ме­ль­них за­хо­п­лень, то­му гро­ма­дя­ни ан­ти­чних мі­ст-­де­р­жав зви­чай­но зна­хо­ди­ли­ся в на­тя­г­ну­тих від­но­си­нах са­ме з най­бли­ж­чи­ми су­сі­да­ми. Ця на­тя­г­ну­тість ще більш під­си­лю­ва­ла за­мкну­тість гро­ма­ди, її во­ро­жість, спря­мо­ва­ну зо­в­ні, її аг­ре­си­в­ність. Цим, зо­к­ре­ма, по­роз­умі­ва­єть­ся ті­с­ний зв'я­зок ци­ві­ль­ної і вій­сь­ко­вої ор­га­ні­за­ції в ан­ти­чних гро­ма­дах. Гро­ма­дя­ни гро­ма­ди, дрі­б­ні зе­м­ле­вла­с­ни­ки, за­йня­ті важ­кою сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­кою пра­цею, пра­г­ну­ли не до за­по­зи­чен­ня но­вих ду­мок   і ідей, а до збе­ре­жен­ня ді­дів­сь­ких вдач і зви­ча­їв, з по­бо­ю­ван­ням від­но­си­ли­ся до усьо­го но­во­го, іно­зе­м­но­го. При­хи­ль­ність до сво­го мі­с­це­во­го, ді­дів­сь­ко­го, спо­кон­ві­ч­но­го - од­на з яс­к­ра­вої ри­са іде­о­ло­гії аг­ра­р­но­го по­лі­са.

Кри­за по­ліс­но­го бу­ді­в­ни­ц­т­ва гро­ма­ди по­ча­в­ся з про­ни­к­нен­ня в се­ре­до­ви­ще гро­ма­дян­с­т­ва сто­рон­ніх еле­ме­н­тів, що сто­я­ли по­за об­щин­ною по­лі­тич­ною і вій­сь­ко­вою ор­га­ні­за­ці­є­ю. Раб­с­т­во, що роз­ви­ва­єть­ся, і со­ці­а­ль­не роз­ша­ру­ван­ня са­мо­го гро­ма­дян­с­т­ва роз­кла­да­ли по­ліс­ні по­ряд­ки і за­сну­ван­ня.

     По­сту­по­во, у мі­ру роз­ви­т­ку рим­сь­ких за­во­ю­вань рим­сь­ка об­щи­на, мі­с­то-­де­р­жа­ва, роз­та­шо­ва­на на Ти­б­ру, пе­ре­мі­ни­ло­ся ве­ли­че­з­ною дер­жа­вою, що вклю­ча­ла весь Апен­ні­н­с­кий пів­ос­т­рів і ба­га­то за­мор­сь­ких те­ри­то­рій з ба­га­то­мі­ль­йон­ним на­се­лен­ням ба­га­ть­ма мі­с­та­ми, скла­д­ним го­с­по­дар­с­т­вом, рі­з­ни­ми кла­са­ми, по­стій­ною ар­мі­єю, скла­д­ним дер­жа­в­ним апа­ра­том.

     Роз­кла­дан­ня ан­ти­чно­го по­лі­са при­ве­ло до кри­зи й іде­о­ло­гії йо­го гро­ма­дян­с­т­ва. Спо­сте­рі­га­єть­ся від­хід від ко­ле­к­ти­ві­з­му і ріст ін­ди­ві­ду­а­лі­з­му, про­ти­ста­в­лен­ня окре­мої осо­би­с­то­с­ті ко­ле­к­ти­ву, лю­ди втра­ча­ють спо­кій і вну­т­рі­шню урі­в­но­ва­же­ність. Ста­ро­да­в­ні ді­дів­сь­кі вда­чі під­да­ють­ся осмі­ян­ню і кри­ти­ці, у рим­сь­ке се­ре­до­ви­ще по­чи­на­ють про­ни­ка­ти ін­ші вда­чі, іно­зе­м­на іде­о­ло­гія і ре­лі­гі­я.

 

 2. Рим­сь­ка ре­лі­гі­я.

  

  По­чи­на­ю­чи з III в. до н. е. на рим­сь­ку ре­лі­гію ду­же си­ль­ний вплив ста­ла ро­би­ти гре­ць­ка ре­лі­гі­я. Ри­м­ля­ни ото­то­ж­ни­ли з гре­ць­ки­ми бо­га­ми сво­їх аб­с­т­ра­к­т­них бо­гів. Так, Юпі­тер був ото­то­ж­не­ний із Зе­в­сом, Марс з Аре­сом, Ве­не­ра з Аф­ро­ді­тою, Юно­на з Ге­рою, Мі­не­р­ва з Афі­ною, Це­ре­ра з Де­ме­т­рою і ін. Се­ред рим­сь­ких чи­с­лен­них бо­гів ви­ді­ли­ли­ся під впли­вом гре­ць­ких ре­лі­гій­них пред­ста­в­лень го­ло­вні олім­пій­сь­кі бо­ги: Юпі­тер - бог не­ба, гро­му і бли­с­ка­в­ки. Марс - бог вій­ни, Мі­не­р­ва - бо­ги­ня му­д­ро­с­ті, по­кро­ви­те­ль­ка ре­ме­сел, Ве­не­ра - бо­ги­ня лю­бо­ві і ро­дю­чо­с­ті. Ву­л­кан - бог во­г­ню і ко­валь­сь­ко­го ре­ме­с­ла, Це­ре­ра - бо­ги­ня ро­с­лин­но­с­ті. Апо­л­лон - бог со­н­ця і сві­т­ла, Юно­на - по­кро­ви­те­ль­ка жі­нок і шлю­бу, Мер­ку­рій - ві­с­ник олім­пій­сь­ких бо­гів, за­сту­п­ник по­до­ро­жан, то­р­гі­в­лі, Не­п­тун - бог мо­ря­ків, Ді­а­на - бо­ги­ня мі­ся­ця.

     Од­ним із ша­но­ва­них чи­с­то іта­лій­с­ких бо­жеств був Янус,ко­т­ро­го зо­бра­жа­ли з дво­ма об­лич­чя­ми, як бо­же­с­т­во вхо­ду і ви­хо­ду, уся­ко­го по­ча­т­ку. Олім­пій­сь­кі бо­ги вва­жа­ли­ся за­сту­п­ни­ка­ми рим­сь­кої гро­ма­ди і ша­ну­ва­ли­ся па­т­ри­ці­я­ми. Пле­беї ж осо­б­ли­во по­чи­та­ли бо­же­с­т­вен­ну трій­цю: Це­ре­ру, Ли­бо­ру, Про­зе­р­пи­ну - бо­ги­ню ро­с­лин­но­с­ті і пе­к­ла і Ли­бо­ра - бо­га ви­на і ве­се­ло­щів.

     Рим­сь­кий пан­те­он ні­ко­ли не за­ли­ша­в­ся за­мкну­тим, у йо­го склад при­йма­ли­ся іно­зе­м­ні бо­же­с­т­ва. Вва­жа­ло­ся, що при­йом но­вих бо­гів під­си­лює міць ри­м­лян. Так, ри­м­ля­ни за­по­зи­ча­ли май­же весь гре­ць­кий пан­те­он, а на­при­кі­н­ці III в. до н.е. бу­ло вве­де­не ша­ну­ван­ня Ве­ли­кої ма­те­рі бо­гів із Фрі­гі­ї. За­во­ю­ван­ня ба­га­тьох за­мор­сь­ких те­ри­то­рій, осо­б­ли­во ел­лі­ні­с­ти­ч­них дер­жав, по­зна­йо­ми­ло ри­м­лян з ел­лі­ні­с­ти­ч­ни­ми і схі­д­ни­ми бо­га­ми, що зна­хо­дять ша­ну­ва­ль­ни­ків се­ред рим­сь­ко­го на­се­лен­ня. При­бу­ва­в­ші в Рим і Іта­лію ра­би спо­ві­да­ли свої куль­ти, тим са­мим по­ши­рю­ю­чи ін­ші ре­лі­гій­ні по­гля­ди.

     Для то­го щоб бо­ги пік­лу­ва­ли­ся про лю­дей і про дер­жа­ву, їм по­трі­б­но бу­ло при­но­си­ти же­р­т­ви, під­но­си­ти мо­ли­т­ви-­про­хан­ня і ро­би­ти осо­б­ли­ві ри­ту­а­ль­ні ді­ї. Осо­б­ли­ві ко­ле­гії зна­ю­чих лю­дей - жре­ці - спо­сте­рі­га­ли за куль­том окре­мих бо­гів, за ·по­ря­д­ком у хра­мах, під­го­то­в­ля­ли же­р­то­в­них тва­рин, сте­жи­ли за то­ч­ні­с­тю мо­ли­тов і ри­ту­а­ль­них дій, мо­г­ли да­ти по­ра­ду, до яко­го бо­же­с­т­ва зве­р­ну­ти­ся з по­трі­б­ним про­хан­ням.

     Рим­сь­ка ре­лі­гія но­си­ла пе­ча­т­ку фо­р­ма­лі­з­му і тве­ре­зої прак­ти­ч­но­с­ті: від бо­гів че­ка­ли до­по­мо­ги в кон­к­ре­т­них спра­вах і то­му скру­пу­льо­з­но ви­ко­ну­ва­ли вста­но­в­ле­ні об­ря­ди і при­но­си­ли по­трі­б­ні же­р­т­ви. У від­но­шен­ні до бо­гів ді­яв прин­цип «я даю, щоб ти дав». Ри­м­ля­ни зве­р­та­ли ве­ли­ку ува­гу на зо­в­ні­ш­ню сто­ро­ну ре­лі­гії, на дрі­б'я­з­ко­ве ви­ко­нан­ня об­ря­дів, а не на ду­хо­в­не злит­тя з бо­же­с­т­вом. Рим­сь­ка ре­лі­гія не збу­джу­ва­ла свя­щен­но­го тре­пе­ту, ек­ста­зу, що опа­но­ву­ють ві­ру­ю­чим. От чо­му рим­сь­ка ре­лі­гія при зо­в­ні­ш­нім ду­же стро­го­му до­три­ман­ні усіх фо­р­ма­ль­но­с­тей і об­ря­дів ма­ло то­р­ка­ла­ся по­чут­тя ві­ру­ю­чих, по­ро­джу­ва­ла не­за­до­во­ле­ність. З цим зв'я­за­не про­ни­к­нен­ня іно­зе­м­них, осо­б­ли­во схі­д­них, куль­тів, що ча­с­то від­рі­з­ня­ють­ся мі­с­ти­ч­ним і ор­гі­а­с­ти­ч­ним ха­ра­к­те­ром, де­якою та­є­м­ни­чі­с­тю. Осо­б­ли­во ши­ро­ко по­ши­рю­ва­в­ся культ Ве­ли­кої ма­те­рі бо­гів і культ Ді­о­ни­са - Ва­к­ха, за­ра­хо­ва­них в офі­цій­ний рим­сь­кий пан­те­он. Рим­сь­кий се­нат ужи­вав за­хо­дів про­ти по­ши­рен­ня ор­гі­а­с­ти­ч­них схі­д­них куль­тів, вва­жа­ю­чи, що во­ни під­ри­ва­ють офі­цій­ну рим­сь­ку ре­лі­гію, з яким зв'я­зу­ва­ла­ся міць Рим­сь­кої дер­жа­ви і йо­го стій­кість. Так, у 186 р. до н.е. бу­ли За­бо­ро­не­ні роз­гну­з­да­ні ва­к­ха­на­лії, зв'я­за­ні з об­ря­да­ми куль­ту Ва­к­ха - Ді­о­ні­са.

     Ши­ро­ке про­ни­к­нен­ня гре­ць­ко­го впли­ву в I I ст. до н.е. при­ве­ло не тіль­ки до ве­ли­ко­го впли­ву гре­ць­кої ре­лі­гії і при­сто­су­ван­ню до неї рим­сь­ких ре­лі­гій­них по­гля­дів. Од­ним з ва­ж­ли­вих на­с­лід­ків гре­ць­ко­го впли­ву бу­ло по­ши­рен­ня гре­ць­кої фі­ло­со­фії в рим­сь­ко­му су­с­пі­ль­с­т­ві і по­гля­дів гре­ць­ких фі­ло­со­фів на ре­лі­гію і бо­гів. Бу­ло пе­ре­ве­де­но на ла­тин­сь­ку мо­ву твір ел­лі­ні­с­ти­ч­но­го пись­мен­ни­ка Ев­ге­ме­ра, що вва­жав, що бо­ги - це обо­ж­не­ні ко­лись жи­в­ші ве­ли­кі лю­ди. Ви­ща рим­сь­ка ари­с­то­к­ра­тія, зна­йо­ма з гре­ць­кою фі­ло­со­фі­єю, по­чи­нає ске­п­ти­ч­но від­но­си­ти­ся до ре­лі­гій­них ві­ру­вань, хо­ча і роз­гля­дає релігію  як не­об­хід­ний за­сіб ке­ру­ван­ня на­ро­до­м. По­ши­рен­ня мі­с­ти­ч­них схі­д­них куль­тів у ма­сах, ске­п­ти­ч­не від­но­шен­ня до рим­сь­кої ре­лі­гії в ари­с­то­к­ра­тії під­ри­ва­ли офі­цій­ну рим­сь­ку ре­лі­гі­ю. Бу­р­х­ли­ві по­дії гро­ма­дян­сь­ких во­єн, ча­с­ті кон­фі­с­ка­ції, про­скри­п­ції ве­ли до змін тра­ди­цій­них ві­ру­вань. По­ши­рю­єть­ся пред­ста­в­лен­ня про за­гро­б­не жит­тя, про за­гро­б­не бла­жен­с­т­во як своє­рі­д­ний про­тест про­ти без­лад­дя і му­чень у ре­а­ль­но­му сві­ті. Оде­р­жує роз­ви­ток культ слі­пої до­лі - Фо­р­ту­ни, що да­рує ща­с­тя і не­ща­с­тя до­ві­ль­но і ча­с­то не­спра­ве­д­ли­во. За­да­в­ле­ні гні­том і до­лею ни­ж­чі ша­ри на­се­лен­ня мрі­я­ли про по­яву ме­сії, бо­го­спа­си­те­ля, що при­йде, по­да­рує бла­жен­с­т­во стра­да­ю­чим, по­ка­рає гно­би­те­лів.

     З ран­ньо­го ча­су рі­з­ні свя­та і пред­ста­в­лен­ня ві­ді­гра­ва­ли ва­ж­ли­ву роль у су­с­пі­ль­но­му жит­ті Ри­ма. Спо­ча­т­ку су­с­пі­ль­ні пред­ста­в­лен­ня бу­ли ра­зом з тим і ре­лі­гій­ни­ми це­ре­мо­ні­я­ми, во­ни бу­ли не­од­мін­ною ча­с­ти­ною ре­лі­гій­них свят.

     У VI в. до н.е. ста­ли вла­ш­то­ву­ва­ти пред­ста­в­лен­ня світ­сь­ко­го (не ре­лі­гій­но­го) ха­ра­к­те­ру, а за їх­нє про­ве­ден­ня ста­ли від­по­ві­да­ти не жре­ці, а по­са­до­ві осо­би. Мі­с­цем про­ве­ден­ня та­ких пред­ста­в­лень був уже не ві­в­тар то­го чи ін­шо­го бо­га, а цирк, роз­та­шо­ва­ний у ни­зи­ні між Па­ла­ти­н­с­ким і Аве­н­ти­н­с­ким па­го­р­ба­ми.

     Са­мим ран­нім рим­сь­ким ци­ві­ль­ним свя­том бу­ло свя­то Рим­сь­ких ігор. Про­тя­гом де­кі­ль­кох сто­річ це бу­ло єди­не ци­ві­ль­не свя­то ри­м­лян. З III в. до н.е. за­сно­ву­ють­ся но­ві свя­та. Ве­ли­ко­го зна­чен­ня на­бу­ва­ють Пле­бей­сь­кі іг­ри. Най­більш ве­ли­ки­ми ре­лі­гій­ни­ми свя­та­ми бу­ли свя­та, зв'я­за­ні з куль­том зе­м­ле­роб­сь­ких бо­гів, - це­ре­а­лії на честь -Це­ре­ри, ві­на­лії - свя­то ви­но­г­ра­д­но­го збо­ру, кон­су­а­лії - .свя­то жнив, са­ту­р­на­лії - свя­то по­сі­вів, те­р­ми­на­лії- свя­то ме­жо­вих ка­ме­нів, лу­пе­р­ка­лії - свя­то па­с­ту­хів. Бу­ду­чи свя­та­ми най­да­в­ні­ших ме­ш­ка­н­ців Ри­ма, хлі­бо­ро­бів і па­с­ту­хів, ці свя­та і на­да­лі  осо­б­ли­во ша­но­ва­ні се­ред сіль­сь­ко­го на­се­лен­ня.

     На­при­кі­н­ці III - по­ча­т­ку I I в. до н.е. бу­ли за­сно­ва­ні та­кож Апо­л­ло­но­ві іг­ри, іг­ри на честь Ве­ли­кої ма­те­рі бо­гів - Ме­га­ле­н­с­кі іг­ри, а та­кож фло­ра­лії - на честь бо­ги­ні Фло­ри. Їх­нім при­стро­єм ві­да­ли ку­ру­ль­ні еди­ли. Ці іг­ри бу­ли що­рі­ч­ни­ми і ре­гу­ля­р­ни­ми, але крім них мо­г­ли вла­ш­то­ву­ва­ти­ся та­кож і ек­с­т­ра­ор­ди­на­р­ні іг­ри в за­ле­ж­но­с­ті від уда­лої вій­ни, ря­ту­ван­ня від на­ва­ли, да­ни­ни чи обіт­ни­ці, про­с­то ба­жан­ня ма­гі­с­т­ра­ту.

     Іг­ри три­ва­ли від 14 - 15 днів (Рим­сь­кі і Пле­бей­сь­кі іг­ри) до 6 - 7 днів (фло­ра­лії). За­га­ль­на три­ва­лість усіх свя­т­ко­вих днів цих ігор (ор­ди­на­р­них) до­ся­г­ла 76 днів у ро­ці.

     Ко­ж­не свя­то скла­да­ло­ся з де­кі­ль­кох від­ді­лень: 1) уро­чи­с­тий хід на чо­лі з ма­гі­с­т­ра­том-­вла­ш­то­ву­ва­чем ігор, що на­зи­ва­ло­ся пом­пою, 2) без­по­се­ре­д­ньо зма­ган­ня в ци­р­ку, ви­ко­ри­с­та­ния ко­лі­с­ниць, кін­сь­кі стри­б­ки і т.д., 3) сце­ні­ч­ні пред­ста­в­лен­ня в те­а­т­рі п'єс гре­ць­ких і рим­сь­ких ав­то­рів. За­кін­чу­ва­ли­ся пред­ста­в­лен­ня зви­чай­но бе­н­ке­том, ма­со­вим ча­с­ту­ван­ням, ча­сом на кі­ль­ка ти­сяч сто­лів. Про­ве­ден­ня ігор ви­ма­га­ло ве­ли­ких гро­шей. На­при­клад, на про­ве­ден­ня Рим­сь­ких ігор бу­ло ви­ді­ле­но в се­ре­ди­ні I ст. до н.е. 760 тис. се­с­те­р­цій, Пле­бей­сь­ких ігор - 600 тис., Апо­л­ло­но­вих - З80тис.    Як пра­ви­ло, гро­шей, ви­да­них зі ска­р­б­ни­ці, не ви­ста­ча­ло і ма­гі­с­т­ра­ти, що від­по­ві­да­ють за про­ве­ден­ня ігор, вно­си­ли вла­с­ні гро­ші, що іно­ді пе­ре­ви­щу­ва­ли ви­ді­ле­ну су­му.

     З 76 свя­т­ко­вих днів бли­зь­ко 30 днів при­ді­ля­ло­ся на те­а­т­ра­ль­ні ви­ста­ви. Де­які зі свят, на­при­клад фло­ра­лії, Апо­л­ло­но­ві іг­ри, май­же ці­л­ком скла­да­ли­ся зі сце­ні­ч­них ви­став. Ве­ли­ке чи­с­ло сце­ні­ч­них днів у си­с­те­мі пу­б­лі­ч­них пред­ста­в­лень го­во­рить про зна­ч­ну роль те­а­т­ру в су­с­пі­ль­но­му жит­ті Ри­ма II - I ст. до н.е. Ма­буть, це бу­ло впли­вом пре­кра­с­но­го гре­ць­ко­го те­а­т­ру і гре­ць­кої лі­те­ра­ту­ри, за­га­ль­ним куль­ту­р­ним ро­с­том рим­сь­кої пу­б­лі­ки, збі­ль­шен­ням мі­сь­ко­го на­се­лен­ня, що зви­чай­но від­ві­ду­ва­ло те­а­т­ра­ль­ні ви­ста­ви. Ін­те­рес рим­сь­кої пу­б­лі­ки, з ін­шо­го бо­ку, за­без­пе­чу­вав ви­со­кий рі­вень рим­сь­кої дра­ма­ту­р­гії, по­ява га­р­них п'єс Пла­в­та, Те­ре­н­ція, Па­ку­вія й Ак­ці­я. Не­зва­жа­ю­чи на по­пу­ля­р­ність те­а­т­ра­ль­них по­ста­но­вок, у Ри­мі до­в­гий час не бу­ло по­стій­но­го те­а­т­ра­ль­но­го бу­ди­н­ку. Зви­чай­но тим­ча­со­ве те­а­т­ра­ль­не спо­ру­джен­ня зво­ди­ло­ся на пло­щі і бу­ло де­ре­в'я­ним. Спо­ча­т­ку спо­ру­джу­ва­ли­ся тіль­ки сце­на і під­мо­с­т­ки, а пу­б­лі­ка, за­пла­ти­в­ши, ди­ви­ла­ся спе­к­такль. Се­на­то­ри і зна­т­ні лю­ди си­ді­ли в крі­с­лах, при­не­се­них з бу­ди­н­ку їх ра­ба­ми. У се­ре­ди­ні II ст. до н.е. ста­ли бу­ду­ва­ти й ос­ло­на для всіх гля­да­чів. І тіль­ки в 55 р. до н.е. Пом­пей по­бу­ду­вав по­стій­ний ка­м'я­ний бу­ди­нок те­а­т­ру. На від­мі­ну від гре­ць­ко­го те­а­т­ру рим­сь­кий те­атр не мав ор­хе­с­т­ри, во­на бу­ла від­ве­де­на під крі­с­ла се­на­то­рів (пі­з­ні­ший пар­тер), сце­на бу­ла ни­ж­че, але ши­р­ше гре­ць­кої і з'єд­ну­ва­ла­ся бі­ч­ни­ми про­хо­да­ми з ор­хе­с­т­ро­ю. Мі­с­ця для гля­да­чів під­ні­ма­ли­ся над ор­хе­с­т­рою пів­ко­лом - ам­фі­те­а­т­ром. Рим­сь­кий те­атр був осна­ще­ний рі­з­ни­ми ме­ха­ні­ч­ни­ми при­сто­су­ван­ня­ми і ме­ха­ні­з­ма­ми, не­об­хід­ни­ми для під­йо­му ваг, змі­ни де­ко­ра­ці­ї.

     Над­зви­чай­ний роз­ви­ток оде­р­жу­ють у Ри­мі гла­ді­а­тор­сь­кі бо­ї. Гла­ді­а­тор­сь­кі бої вла­ш­то­ву­ва­ли­ся в ет­рус­сь­ких мі­с­тах ще з VI ст. до н.е. Від ет­ру­с­ків во­ни про­ни­к­ну­ли в Рим. Впе­р­ше в 264 р. у Ри­мі був ула­ш­то­ва­ний бій трьох пар гла­ді­а­то­рів. Про­тя­гом на­сту­п­них пів­то­ра сто­річ гла­ді­а­тор­сь­кі іг­ри вла­ш­то­ву­ва­ли­ся на по­ми­н­ках зна­т­них лю­дей, на­зи­ва­ли­ся по­хо­рон­ни­ми іг­ра­ми і но­си­ли ха­ра­к­тер при­ва­т­но­го пред­ста­в­лен­ня. По­сту­по­во по­пу­ля­р­ність гла­ді­а­тор­сь­ких бо­їв ро­с­те.

     У 105 р. до н.е. гла­ді­а­тор­сь­кі бої бу­ли ого­ло­ше­ні ча­с­ти­ною пу­б­лі­ч­них ви­до­вищ і про їх­нє про­ве­ден­ня ста­ли пік­лу­ва­ти­ся ма­гі­с­т­ра­ти. По­ряд з ма­гі­с­т­ра­та­ми ма­ли пра­во да­ва­ти бої і при­ва­т­ні осо­би. Про­ве­с­ти  гла­ді­а­тор­сь­кий бій - зна­чи­ло при­дба­ти по­пу­ля­р­ність у рим­сь­ких гро­ма­дян і бу­ти об­ра­ним на дер­жа­в­ну по­са­ду. А то­му що  ба­жа­ю­чих оде­р­жа­ти ма­гі­с­т­рат­сь­ку по­са­ду бу­ло ба­га­то, то­му чи­с­ло гла­ді­а­тор­сь­ких бо­їв ро­с­те. На аре­ну уже ви­во­дять по де­кі­ль­ка де­ся­т­ків і на­віть со­тень пар гла­ді­а­то­рів ва­р­ті­с­тю в де­кі­ль­ка ти­сяч се­с­те­р­цій. Гла­ді­а­тор­сь­кі бої ста­ють улю­б­ле­ним ви­до­ви­щем не тіль­ки в мі­с­ті Ри­мі, але і у всіх іта­лій­с­ких, а пі­з­ні­ше й у про­ві­н­цій­них мі­с­тах. Во­ни бу­ли на­сті­ль­ки по­пу­ля­р­ні, що рим­сь­кі ар­хі­те­к­то­ри ство­ри­ли спе­ці­а­ль­ний, ра­ні­ше не ві­до­мий тип  бу­ди­н­ку - ам­фі­те­атр, де вла­ш­то­ву­ва­ли­ся гла­ді­а­тор­сь­кі бої і цьку­ван­ня зві­рів. Ам­фі­те­а­т­ри бу­ли роз­ра­хо­ва­ні на кі­ль­ка де­ся­т­ків ти­сяч гля­да­чів і в кі­ль­ка ра­зів пе­ре­ви­щу­ва­ли мі­с­т­кість те­а­т­ра­ль­них бу­ди­н­ків.

     Чи­с­ло ви­став, як ча­с­них, так і пу­б­лі­ч­них, у Ри­мі й ін­ших мі­с­тах і їх­ня три­ва­лість по­стій­но збі­ль­шу­ва­ли­ся, а їх­нє зна­чен­ня усе більш і більш ро­с­ло. На­при­кі­н­ці Ре­с­пу­б­лі­ки ма­гі­с­т­ра­ти і дер­жа­в­ні ді­я­чі вва­жа­ли про­ве­ден­ня пу­б­лі­ч­них пред­ста­в­лень ва­ж­ли­вою ча­с­ти­ною їх­ньої дер­жа­в­ної ді­я­ль­но­с­ті. В умо­вах ари­с­то­к­ра­ти­ч­ної ре­с­пу­б­лі­ки, де уся вла­да бу­ла зо­се­ре­дже­на в ру­ках ву­зь­кої вер­хі­в­ки кла­су ра­бо­вла­с­ни­ків, що пра­ви­ла, ор­га­ні­за­ція пу­б­лі­ч­них пред­ста­в­лень бу­ла од­ним із за­со­бів, що спри­я­ють від­во­лі­кан­ню ши­ро­ких мас рим­сь­ко­го гро­ма­дян­с­т­ва від ак­ти­в­ної дер­жа­в­ної ді­я­ль­но­с­ті. Не ди­в­но, що ріст пу­б­лі­ч­них пред­ста­в­лень су­про­во­джу­ва­в­ся за­не­па­дом зна­чен­ня на­род­них збо­рів і їх­ньої по­лі­тич­ної ро­лі.

 

3. Рим­сь­ка дра­ма і по­езі­я.

 

     На ста­но­в­лен­ня і роз­ви­ток рим­сь­кої лі­те­ра­ту­ри ду­же впли­ну­ло не тіль­ки на­род­ну тво­р­чість, на­род­на по­езія, по­ши­рен­ня пи­се­м­но­с­ті, але осо­б­ли­во гре­ць­ка лі­те­ра­ту­ра.

     Пе­р­ші вла­с­не лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри бу­ли тво­ри-­на­с­лі­ду­ва­ль­ни­ки. Та й важ­ко бу­ло пе­р­шим рим­сь­ким по­етам і пись­мен­ни­кам ство­ри­ти ори­гі­на­ль­ні до­бу­т­ки ла­тин­сь­кою мо­вою, на скро­м­но­му фу­н­да­ме­н­ті на­род­ної рим­сь­кої по­езії, ко­ли по­руч іс­ну­ва­ли най­ба­га­т­ша гре­ць­ка лі­те­ра­ту­ра, пре­кра­с­ний епос Го­ме­ра, роз­ро­б­ле­на ел­лін­сь­ка мі­фо­ло­гі­я. Не ди­в­но, що пе­р­ши­ми рим­сь­ки­ми пись­мен­ни­ка­ми бу­ли гре­ки, а пе­р­ші до­бу­т­ки на ла­ти­ні бу­ли пе­ре­кла­да­ми з гре­ць­ко­го.

     Пе­р­шим рим­сь­ким по­етом був Ли­вій Ан­д­ро­ник, грек з мі­с­та Та­ре­н­та (III ст. до н.е.). При взят­ті Та­ре­н­та ри­м­ля­на­ми, він по­тра­пив у по­лон, був ра­бом і на­вчав гра­мо­ті ді­тей сво­го па­на. Зго­дом він був від­пу­ще­ний на во­лю і за­йня­в­ся лі­те­ра­ту­ро­ю. Ли­вій Ан­д­ро­ник пе­ре­вів на ла­тин­сь­ку мо­ву «О­ди­с­се­ю» Го­ме­ра, він пе­ре­ро­б­ляв і пе­ре­во­див на ла­тинь гре­ць­кі ко­ме­дії і тра­ге­ді­ї. На за­мо­в­лен­ням ко­ле­гії пон­ти­фи­ків Ли­вій Ан­д­ро­ник склав гімн на честь бо­ги­ні Юно­ни. Пе­ре­кла­ди Лі­вія Ан­д­ро­ни­ка бу­ли ду­же ві­ль­ни­ми, це ско­рі­ше бу­ли пе­ре­ро­б­ки ори­гі­на­лу, що до­пу­с­ка­ють вклю­чен­ня но­вих ури­в­ків, змі­на імен, но­ві сце­ни.

     Тво­ру Лі­вія Ан­д­ро­ни­ка, не­до­с­ко­на­лі і не­скла­д­ні в лі­те­ра­ту­р­но­му від­но­шен­ні, про­те зі­гра­ли ва­ж­ли­ву роль у ста­но­в­лен­ні рим­сь­кої лі­те­ра­ту­ри. Во­ни по­зна­йо­ми­ли ри­м­лян з чу­до­вою гре­ць­кою лі­те­ра­ту­рою, мі­фо­ло­гі­єю, з епо­сом і те­ат­ро­м. Ли­вій Ан­д­ро­ник зро­бив са­мий ва­ж­кий, пе­р­ший крок, він по­клав по­ча­ток рим­сь­кій ху­до­ж­ній лі­те­ра­ту­рі, і в цьо­му йо­го без­сме­р­т­на за­слу­га.

     Су­час­ни­ка­ми Ли­вія Ан­д­ро­ни­ка бу­ли рим­сь­кі по­ети Не­вій і Ен­ній. Гней Не­вій пи­сав тра­ге­дії і ко­ме­дії, за­по­зи­ча­ю­чи сю­же­ти в гре­ць­ких ав­то­рів, але вплив рим­сь­ко­го жит­тя в йо­го до­бу­т­ках від­чу­ва­єть­ся на­ба­га­то си­ль­ні­ше, ніж у Ли­вія Ан­д­ро­ни­ка. Ве­ли­кою за­слу­гою Не­вія бу­ло скла­дан­ня по­еми про пе­р­шу Пу­ні­ч­ну вій­ну з ко­ро­т­ким ви­кла­дом по­пе­ре­дньої іс­то­рії Ри­ма. Ен­ній пе­р­ший опи­сав у ві­р­шах всю іс­то­рію Ри­ма,. роз­та­шу­ва­в­ши по­дії по ро­ках.

     Як­що Ли­вій Ан­д­ро­ник і Гній Не­вій пи­са­ли збій до­бу­т­ку ар­ха­ї­ч­ним са­ту­р­ни­ч­ним ві­р­шем, то Ен­ній пе­р­ший ввів в обо­рот більш бла­го­зву­ч­ний вір­шо­ва­ний роз­мір - зви­чай­ний у гре­ків ге­к­за­метр.

     Най­бі­ль­шим рим­сь­ким пись­мен­ни­ком кі­н­ця III - по­ча­т­ку II ст. до н.е. був Тит Ма­к­ций Плавт (254 - 184 р. до н.е.), ак­тор за про­фе­сі­є­ю. Йо­му при­пи­су­ва­ли скла­дан­ня 130 ко­ме­дій, з яких дій­ш­ло до на­шо­го ча­су 20. На від­мі­ну від сво­їх по­пе­ре­дни­ків він пра­цю­вав тіль­ки в од­но­му жа­н­рі - ко­ме­дій­но­му, але за­те Плавт ство­рив ви­да­т­ні ко­ме­дії, що до­в­го йшли на рим­сь­кій сце­ні. Сю­же­ти ко­ме­дій Пла­в­та най­рі­з­но­ма­ні­т­ні­ші сце­ни із сі­мей­но­го жит­тя, з жит­тя во­ї­нів-­най­ма­н­ців, мі­сь­кої бо­ге­ми. Од­ним з не­од­мін­них ге­ро­їв ко­ме­дій Пла­в­та бу­ли ра­би, як пра­ви­ло, хи­т­рі, спри­т­ні і жа­ді­б­ні.

     Ге­рої Пла­в­та но­сять гре­ць­кі іме­на, а дія пе­ре­но­сить­ся в гре­ць­кі мі­с­та, що го­во­рить про на­слі­ду­ва­ль­ність пла­в­то­в­с­ких ко­ме­дій. Од­нак за гре­ць­кою зо­в­ні­ш­ні­с­тю пла­в­тов­сь­ких пе­р­со­на­жів хо­ва­ють­ся ри­м­ля­ни з їх зви­ч­ка­ми і їх по­бу­том. Плавт, на­при­клад, дає опис рим­сь­ко­го фо­ру­му, зга­дує рим­сь­ких по­са­до­вих осіб і рим­сь­кі мі­сь­кі по­ряд­ки, хо­ча дія роз­ви­ва­єть­ся в гре­ць­ко­му мі­с­ті і ма­ють­ся на ува­зі гре­ць­кі зви­ча­ї. Ко­ме­дії Пла­в­та бу­ли пе­р­ши­ми на­ці­о­на­ль­ни­ми рим­сь­ки­ми ко­ме­ді­я­ми з яс­к­ра­вим рим­сь­ким гу­мо­ром, со­ко­ви­тою ла­тин­сь­кою мо­во­ю. На­ці­о­на­ль­ний ко­ло­рит за­без­пе­чу­вав пла­в­тов­сь­ким п'є­сам до­в­гий ус­піх у рим­сь­кої пу­б­лі­ки.

     Ви­д­не мі­с­це в рим­сь­кій лі­те­ра­ту­рі пер­шої по­ло­ви­ни II у до н.е. за­ймав Пу­б­лій Те­ре­н­цій Аф­ри­ка­нець (185 - 159 р. до н.е.), та­кож укла­дач ко­ме­дій. На від­мі­ну від Пла­в­та Те­ре­н­цій на­ма­га­в­ся не вклю­ча­ти у свої ко­ме­дії рим­сь­кі сю­же­ти й об­ме­жу­ва­в­ся пе­ре­ка­зом гре­ць­ких ав­то­рів, осо­б­ли­во Ме­на­н­д­ра. То­му Те­ре­н­ція на­зи­ва­ли по­лу­ме­на­н­д­ром. Од­нак Те­ре­н­цій зве­р­тав ве­ли­ку ува­гу на до­бі­р­ність і чи­с­то­ту мо­ви, йо­го пе­р­со­на­жі бу­ли вже не не­змін­ни­ми про­тя­гом усі­єї п'є­си ти­па­ми, а оде­р­жу­ва­ли пси­хо­ло­гі­ч­ний роз­ви­ток по хо­ду дій.

     Як­що Плавт і Те­ре­н­цій бу­ли  ав­то­ра­ми ко­ме­дій, то Па­ку­вій (220-130 р. до н. е.) і Ак­цій (170-85 р. до н. е.) до­ся­г­ли ві­до­мої до­ско­на­ло­с­ті в скла­дан­ні рим­сь­ких тра­ге­дій. Ос­но­вою для скла­дан­ня їх­ніх тра­ге­дій слу­жи­ли тра­ге­дії гре­ць­ких пись­мен­ни­ків, осо­б­ли­во Ев­ри­пи­да. Рим­сь­кі тра­гі­ки по­зна­йо­ми­ли рим­сь­ку пу­б­лі­ку з гли­бо­ким змі­с­том гре­ць­кої тра­ге­дії, з її ба­га­тою мі­фо­ло­гі­єю і фі­ло­со­фі­є­ю. Од­нак на від­мі­ну від ко­ме­дій Пла­в­та рим­сь­ка тра­ге­дія зав­жди бу­ла на­слі­ду­ва­ль­ної, сла­бо зв'я­за­ної з ре­а­ль­ною рим­сь­кою  дій­с­ні­с­тю.

     Рим­сь­ка ко­ме­дія і тра­ге­дія роз­ви­ва­ли­ся в зна­ч­ній мі­рі під впли­вом гре­ць­ких зра­з­ків і вва­жа­ли­ся жа­н­ра­ми не спо­кон­ві­ку рим­сь­ки­ми. Спо­кон­ві­ку рим­сь­ким лі­те­ра­ту­р­ним жа­н­ром був жанр так на­зи­ва­ної са­ту­ри. Сло­вом «са­ту­ра» по­зна­ча­ло­ся блю­до, на­по­в­не­не рі­з­ни­ми пло­да­ми. По­тім са­ту­рою ста­ли на­зи­ва­ти су­міш рі­з­них ві­р­шів - до­в­гих і ко­ро­т­ких, на­пи­са­них са­ту­р­ни­ч­ним і ін­шим роз­мі­ром. По­ет Ен­ній на­звав сло­вом «са­ту­ра» свій збі­р­ник ві­р­шів, на­пів­роз­ва­жа­ль­них, на­пів­по­в­ча­ль­них.

     Як лі­те­ра­ту­р­ний жанр са­ту­ра оде­р­жа­ла ве­ли­кий роз­ви­ток у тво­р­чо­с­ті Гая Лу­ци­лі­я. За своє до­в­ге жит­тя (180-102 р. до н.е.) Лу­ци­лій на­пи­сав 30 книг са­тур. У них він опи­сує ва­ди су­час­но­го йо­му су­с­пі­ль­с­т­ва: ко­ри­с­то­люб­с­т­во, ха­ба­р­ни­ц­т­во, мо­ра­ль­не роз­кла­дан­ня, кля­т­во­по­ру­шен­ня, жа­ді­б­ність.

     Ши­ро­кий роз­ви­ток раб­с­т­ва, роз­квіт еко­но­мі­ки, ус­пі­ш­ні за­во­ю­ван­ня Ри­ма при­ве­ли до ро­с­ту ба­гатств, ску­п­чен­ню їх­ній у де­яких ру­ках, по­го­ні за ни­ми, до мо­ра­ль­но­го роз­кла­дан­ня ари­с­то­к­ра­ті­ї. Ре­а­ль­не жит­тя да­ва­ло сю­же­ти для са­тур Лу­це­лія, що по­кла­ли по­ча­ток ре­а­лі­с­ти­ч­но­му на­пря­м­ку в рим­сь­кій лі­те­ра­ту­рі. Пі­с­ля Лу­ци­лія ос­та­то­ч­но ви­зна­чи­в­ся жанр са­ту­ри як не­ве­ли­ко­го ви­кри­ва­ль­но­го до­бу­т­ку.

     Над­бан­ня всіх пе­ре­ра­хо­ва­них пись­мен­ни­ків бу­ли по­ети­ч­ни­ми, на­пи­са­ни­ми у ві­р­шах. Від по­ета до по­ета удо­ско­на­лю­ва­ла­ся ла­тин­сь­ка по­ети­ч­на мо­ва. Те­пер вже у ві­р­шах на­вчи­ли­ся ви­ра­жа­ти скла­д­ні фі­ло­соф­сь­кі по­нят­тя і рух то­н­ких люд­сь­ких по­чут­тів. Зна­йом­с­т­во з гре­ць­кою лі­те­ра­ту­рою, кла­си­ч­ною тра­ге­ді­єю, но­во­ат­ти­ч­ною ко­ме­ді­єю, ви­то­н­че­ною і ви­шу­ка­ною оле­к­са­н­д­рій­сь­кою по­езі­єю зба­га­чу­ва­ло ла­тин­сь­ку лі­те­ра­ту­ру, що роз­ви­ва­є­ть­ся. Зна­йом­с­т­во з гре­ць­кою ре­лі­гі­єю і мі­фо­ло­гі­єю, ви­вчен­ня ба­га­тої фі­ло­со­фії, чу­до­во­го гре­ць­ко­го ми­с­те­ц­т­ва роз­ши­рю­ва­ло кру­го­зір рим­сь­ких по­етів, пись­мен­ни­ків, дер­жа­в­них ді­я­чів, ора­то­рів.

Зба­га­че­ні і вла­с­ний до­сві­дом, і впли­вом гре­ць­кої лі­те­ра­ту­ри, рим­сь­кі по­ети і пись­мен­ни­ки I в. до н.е. роз­гля­да­ли до­бу­т­ку ав­то­рів III і II ст. до н.е. як гру­бі і ва­р­вар­сь­кі. Рим­сь­ка по­езія I ст. до н.е. під­ня­ла­ся на но­ву, більш ви­со­ку сту­пінь. У I ст. до н. е. жи­ло ба­га­то по­етів, за­хо­п­лен­ня пи­сан­ням ві­р­шів бу­ло по­ва­ль­ним, але се­ред ці­єї без­лі­чі ви­со­чі­ють два гі­га­н­ти рим­сь­кої по­езії - Тит Лу­к­ре­цій Кар (95 - 51 р. до н.е.) і Гай Ва­ле­рій Ка­тулл (87 - 54 р. до н.е.). Лу­к­ре­цію на­ле­жить чу­до­ва по­ема «Про при­ро­ду ре­чей» у ше­с­ти кни­гах. По­ема Лу­к­ре­ція - це фі­ло­соф­сь­ка по­ема, во­на ви­кла­дає на­вчан­ня ел­лі­ні­с­ти­ч­но­го фі­ло­со­фа Епі­ку­ра (про ато­мі­с­ти­ч­ну те­о­рію сві­то­бу­до­ви, про при­ро­ду бо­гів, про ма­те­рі­а­ль­ність ду­ші, про по­хо­джен­ня зе­м­лі, не­ба, мо­ря, не­бе­с­них тіл і жи­вих іс­тот, про роз­ви­ток люд­с­т­ва і люд­сь­кої куль­ту­ри від пе­р­ві­с­но­го ста­ну до ча­су Лу­к­ре­ція). Ос­но­в­на ме­та по­еми Лу­к­ре­ция - да­ти ма­те­рі­а­лі­с­ти­ч­не по­яс­нен­ня всьо­го іс­ну­ю­чо­го, зві­ль­ни­ти ро­зум і по­чут­тя лю­ди­ни від стра­ху, ма­р­но­вір­с­т­ва, мі­с­ти­ки і ре­лі­гії, по­ка­за­ти лю­бов і на­со­ло­ду жит­тям. Лу­к­ре­цій ви­кла­дає скла­д­ні фі­ло­соф­сь­кі по­нят­тя в за­хо­п­лю­ю­чій по­ети­ч­ній фо­р­мі, йо­го опи­си на­по­в­не­ні зву­ч­ни­ми епі­те­та­ми, влу­ч­ни­ми по­рі­в­нян­ня­ми, ди­во­ви­ж­ни­ми по­ети­ч­ни­ми об­ра­за­ми. По­ема Лу­к­ре­ція - до­бу­ток на­сті­ль­ки ж су­гу­бо фі­ло­соф­сь­кий, як і іс­тин­но по­ети­ч­ний. «У ній, - спра­ве­д­ли­во від­зна­чав Ци­це­рон, - ба­га­то бли­с­ку при­ро­д­но­го да­ру­ван­ня, але ра­зом з тим і ми­с­те­ц­т­ва».

     У по­емі Лу­к­ре­ція ла­тин­сь­ка мо­ва до­ся­г­ла но­вої ве­р­ши­ни; мо­ва хлі­бо­ро­бів і во­ї­нів, ко­ро­т­ка, ури­в­ча­с­та і бі­д­на, у ми­те­ць­ких ру­ках Лу­к­ре­ция ви­яви­ла­ся єм­ною, ба­га­тою, по­вною від­ті­н­ків, при­да­т­ною для пе­ре­да­чі най­то­н­ших люд­сь­ких по­чут­тів і гли­бо­ких фі­ло­соф­сь­ких ка­те­го­рій.

     Най­бі­ль­шим по­етом кі­н­ця Ре­с­пу­б­лі­ки був Ка­тулл, май­с­тер лі­ри­ч­ної по­езії, пе­ру яко­го на­ле­жать дрі­б­ні ві­р­ші, де він опи­сує по­чут­тя лю­ди­ни: лю­бов ра­ді­с­ну, лю­бов і ре­в­но­щі, дру­ж­бу, лю­бов до при­ро­ди, до ми­лих ба­ть­ків­сь­ких місць. Ряд ві­р­шів Ка­ту­л­ла спря­мо­ва­ний про­ти ди­к­та­тор­сь­ких на­мі­рів Це­за­ря, про­ти йо­го жа­ді­б­них кле­в­ре­тів.

     На по­ети­ч­ну тво­р­чість Ка­ту­л­ла впли­ну­ла але­к­са­н­д­рій­с­ка по­езія з її осо­б­ли­вою ува­гою до мі­фо­ло­гії, ви­шу­ка­но­с­ті мо­ви, до осо­би­с­тих пе­ре­жи­вань ав­то­ра. У сві­то­вій лі­ри­ч­ній по­езії ві­р­ші Ка­ту­л­ла за­йма­ють по­мі­т­не мі­с­це. По­езію Ка­ту­л­ла ви­со­ко оці­ню­вав Пу­ш­кін.

 

4. Рим­сь­ка про­за­ї­ч­на лі­те­ра­ту­ра.

 

     Дра­ма і по­езія бу­ли го­ло­вни­ми, але не єди­ни­ми ви­да­ми ла­тин­сь­кої лі­те­ра­ту­ри. Па­ра­ле­ль­но роз­ви­ва­ла­ся і про­за. До­в­гий час, аж до II ст. до н.е., тво­ру в про­зі бу­ли не­ба­га­то­чи­с­ле­ни­ми і яв­ля­ли со­бою го­ло­вним чи­ном ко­ро­т­кі за­пи­си іс­то­ри­ч­них по­дій і норм пра­ва. Як і ран­ня по­езія, ран­ня рим­сь­ка про­за бу­ла на­слі­ду­ва­ль­но­ю. Пе­р­ші лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри і пи­са­ли­ся по­-гре­ць­ки, хо­ча в них ви­кла­да­ла­ся рим­сь­ка іс­то­рі­я.

     Пе­р­шим про­за­ї­ч­ним до­бу­т­ком ла­тин­сь­кою мо­вою бу­ла пра­ця Ка­ча­на Стар­шо­го «Про сіль­сь­ке го­с­по­дар­с­т­во», на­пи­са­ний на­при­кі­н­ці 90-х - по­ча­т­ку 80-х ро­ків II ст. до н.е. Ін­ші тво­ри Ка­ча­на ми­ну­ло­го теж на­пи­са­ні ла­тин­сь­кою мо­вою; так Ка­ча­ний ви­дав бли­зь­ко 150 сво­їх мов, на­пи­сав Рим­сь­ку іс­то­рію, твір по ме­ди­ци­ні, ора­тор­сь­ко­му ми­с­те­ц­т­ву. Як Ли­вій Ан­д­ро­ник був пе­р­шим рим­сь­ким по­етом, так і Ка­тод був пе­р­шим рим­сь­ким про­за­ї­ком, і в цьо­му їх­ня ве­ли­ка за­слу­га пе­ред Рим­сь­кою лі­те­ра­ту­ро­ю.

     Най­більш ви­да­т­ні рим­сь­кі пись­мен­ни­ки, май­с­т­ри про­за­ї­ч­но­го сло­ва жи­ли і ді­я­ли в I ст. до н.е. Це Марк Те­ре­н­цій Ва­р­рон (116 - 27 р. до н.е.) і Марк Ту­л­лій Ци­це­рон (106 - 43 р. до н. э.) - два ко­ри­феї рим­сь­кої лі­те­ра­ту­ри і вза­га­лі ла­тин­сь­кої куль­ту­ри.

Те­ре­н­цій Ва­р­рон - уні­ка­ль­ний пись­мен­ник, він на­пи­сав бли­зь­ко 74 тво­рів у 620 кни­гах (на жаль, май­же усі во­ни за­ги­ну­ли). Го­ло­вний до­бу­ток Ва­р­ро­на - «Ста­ро­да­в­но­с­ті справ бо­же­сь­ких і люд­сь­ких» у 41 кни­зі - ен­ци­к­ло­пе­дія іс­то­ри­ч­на, гео­гра­фі­ч­на і ре­лі­гій­на, йо­го пе­ру на­ле­жать чи­с­лен­ні гра­ма­ти­ч­ні й іс­то­ри­ко-­лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри («Про ла­тин­сь­ку мо­ву», , «Про гра­ма­ти­ку», «Про ко­ме­дії Пла­в­та»), «По­р­т­ре­ти».- біо­гра­фії най­більш ви­да­т­них гро­ма­дян, фі­ло­соф­сь­кі до­бу­т­ки («Ло­ги­с­то­ри­ки» - збі­р­ник фі­ло­соф­сь­ких тра­к­та­тів на рі­з­ні те­ми, на­при­клад про іс­то­рію, про ща­с­тя, про бо­же­віл­ля й ін.).

     Ва­р­рон на­пи­сав та­кож тра­к­тат «Про сіль­сь­ке го­с­по­дар­с­т­во», де пи­тан­ня зе­м­ле­во­ло­дін­ня ви­кла­де­ні в га­р­ній лі­те­ра­ту­р­ній фо­р­мі.

На­ре­ш­ті, Ва­р­ро­ну на­ле­жать зна­ме­ни­ті «Ме­ні­п­по­ві са­ту­ри» у 150 кни­гах - ве­се­лий і до­те­п­ний по­ети­ч­ний до­бу­ток. За­слу­ги Ва­р­ро­на в роз­ви­т­ку рим­сь­кої лі­те­ра­ту­ри бу­ли на­сті­ль­ки ве­ли­кі, що йо­му, єди­но­му з рим­сь­ких пись­мен­ни­ків ще при жит­ті по­ста­ви­ли па­м'я­т­ник.

     Не ме­н­ше, як­що не бі­ль­ше зна­чен­ня в іс­то­рії ла­тин­сь­кої куль­ту­ри ма­ла тво­р­чість Ци­це­ро­на. Ци­це­рон був ви­да­т­ним дер­жа­в­ним ді­я­чем, пре­кра­с­ним ора­то­ром, юри­с­том, зна­в­цем фі­ло­со­фії, чу­до­вим пись­мен­ни­ком. У йо­го ру­ках ла­тин­сь­ка мо­ва при­дба­ла як би но­ве зву­чан­ня, но­ву ви­ра­з­ність і пла­с­ти­ч­ність. Про­за Ци­це­ро­на до­ско­на­ла у всіх від­но­си­нах, во­на ба­р­ви­с­та, ле­г­ка для ро­зу­мін­ня, рі­з­но­ма­ні­т­на, ба­га­та змі­с­том, у ній є при­су­т­нім вну­т­рі­шній ритм.

     Ци­це­рон пи­сав у рі­з­них про­за­ї­ч­них жа­н­рах: фі­ло­соф­сь­кі до­бу­т­ки («Про ме­жі до­б­ра і зла», «Ту­с­ку­ла­н­с­кі бе­сі­ди», «Про при­ро­ду бо­гів» і ін.), юри­ди­ч­ні тво­ри і мо­ви («Про дер­жа­ву», «Про обо­в'я­з­ки», мо­ви «про­ти Ве­р­ре­са», «про­ти Ка­ти­ли­ни», «Фі­лі­п­пі­ки про­ти Ан­то­ні­я»). Йо­го пе­ру на­ле­жать тво­ри по те­о­рії ора­тор­сь­ко­го ми­с­те­ц­т­ва («Про ора­то­ра», «Брут»), чи­с­лен­ні ли­с­ти - ви­то­н­че­ні і не­ви­му­ше­ні.

     Тво­ру Ци­це­ро­на по­зна­йо­ми­ли ри­м­лян із гре­ць­кою фи­ло­со­фі­єю, зба­га­ти­ли її знан­ням ба­га­тьох пи­тань юрис­пру­де­н­ції, іс­то­рії, по­лі­тич­них на­вчань. Без тво­рів Ци­це­ро­на так са­мо не­мо­ж­ли­во уяви­ти со­бі на­сту­п­ну рим­сь­ку лі­те­ра­ту­ру, як ро­сій­сь­ку лі­те­ра­ту­ру XIX в. без тво­р­чо­с­ті Пу­ш­кі­на чи укра­ї­н­сь­ку- без Ше­в­че­н­ка.

     Тво­ри Ци­це­ро­на ре­те­ль­но чи­та­ли­ся і пе­ре­чи­ту­ва­ли­ся в на­сту­п­ні сто­літ­тя. Во­ни збе­ре­г­ли­ся до на­шо­го ча­су з най­бі­ль­шою по­в­но­тою (у по­рі­в­нян­ні з до­бу­т­ка­ми ін­ших ав­то­рів).

     Ве­ли­ким ри­м­с­ким пись­мен­ни­ком був Юлій Це­зар, ав­тор «За­пи­сок про галль­сь­ку вій­ну» і «За­пи­сок про гро­ма­дян­сь­ку вій­ну». Ці здо­бу­т­ки яв­ля­ють со­бою зві­ти про дві вій­ни, що вів сам Це­зар. Ви­сту­па­ю­чи в ро­лі пись­мен­ни­ка, Це­зар пе­ре­слі­ду­вав по­лі­тич­ні ці­лі: ви­пра­в­да­ти свої за­во­йо­в­ни­ць­кі і ча­с­то ві­ро­ло­м­ні дії в Гал­лії, зва­ли­ти від­по­ві­да­ль­ність за роз­в'я­зан­ня гро­ма­дян­сь­кої вій­ни на сво­їх су­про­ти­в­ни­ків. «За­пи­с­ки» Це­за­ря - це ви­да­т­ні лі­те­ра­ту­р­ні тво­ри, зра­з­ки рим­сь­кої ху­до­ж­ньої про­зи. Для них ха­ра­к­те­р­ні про­ду­ма­на яс­на ком­по­зи­ція, про­с­та, не­ви­му­ше­на роз­по­відь, то­ч­на і пра­ви­ль­на мо­ва.

     Ве­ли­кою по­ді­єю в лі­те­ра­ту­р­но­му жит­ті кі­н­ця Ре­с­пу­б­лі­ки був ви­хід іс­то­ри­ч­них тво­рів Сал­лю­с­тія Кри­с­па (86 - 35 р. до н.е.): «Про Югу­р­ти­н­с­ку вій­ну», «Про змо­ву Ка­та­ли­ни» і «І­с­то­рі­я». Пе­р­ші два здо­бу­т­ки Сал­лю­с­тія є зра­з­ка­ми іс­то­ри­ч­ної мо­но­гра­фії, на­пи­са­ні во­ни з ме­тою по­ка­за­ти по­вну не­спро­мо­ж­ність рим­сь­кої зна­ті ке­ру­ва­ти дер­жа­вою і не­об­хід­ність уста­но­в­лен­ня си­ль­ної вла­ди. Тво­ри Сал­лю­с­тія є ра­зом з тим і ве­ли­ки­ми лі­те­ра­ту­р­ни­ми тво­ра­ми. На­пи­са­ні во­ни май­с­те­р­но, ви­клад зо­в­ні спо­кій­ний, але за ним по­чу­ва­єть­ся вну­т­рі­шнє на­пру­жен­ня; опис кон­к­ре­т­них іс­то­ри­ч­них фа­к­тів пе­ре­ме­жо­ву­єть­ся з фі­ло­соф­сь­ки­ми мі­р­ку­ван­ня­ми і бли­с­ку­чи­ми іс­то­ри­ч­ни­ми пор­т­ре­та­ми, мо­ва ко­ро­т­ка, єм­на і ду­же ви­ра­з­на.

 

5. Рим­сь­ка ар­хі­те­к­ту­ра IV-I ст. до н.е.

 

     Роз­ви­ток рим­сь­кої ар­хі­те­к­ту­ри був ті­с­но зв'я­за­ний з хо­дом ри­м­с­кої іс­то­рії, ускла­д­нен­ням су­с­пі­ль­них від­но­син, з ро­с­том мі­с­та; во­но від­бу­ва­ло­ся під гре­ць­ким і ет­рус­сь­ким впли­вом. Ран­нє мі­с­то бу­ду­ва­ло­ся без пла­ну, без­ла­д­но, ма­ло ву­зь­кі і кри­ві ву­ли­ці, при­мі­ти­в­ні жи­т­ла з де­ре­ва і си­р­цо­вої це­г­ли. Ве­ли­ки­ми су­с­пі­ль­ни­ми бу­ди­н­кам бу­ли ли­ше хра­ми, на­при­клад храм Юпі­те­ра на Ка­пі­то­лій­сь­ко­му па­го­р­бі, по­бу­до­ва­ний у VI ст. до н. е., не­ве­ли­кий храм Ве­с­ти на фо­ру­мі. Усе­ре­ди­ні мі­с­та збе­ре­г­ли­ся пу­с­ти­рі і не­за­бу­до­ва­ні ді­ля­н­ки, бу­ди­н­ки зна­ті ото­чу­ва­ли са­ди. Сті­ч­ні ка­на­ви спо­ча­т­ку бу­ли від­кри­ти­ми, але по­тім їх пе­ре­кри­ли де­ре­в'я­ним на­сти­лом, а пі­з­ні­ше і ка­м'я­ним зво­дом.

     По­же­жа Ри­ма пі­с­ля узят­тя йо­го гал­ла­ми зни­щи­ла ве­ли­ку ча­с­ти­ну мі­сь­ких бу­ди­н­ків. Пі­с­ля по­же­жі Рим зно­ву за­бу­до­ву­ва­в­ся сти­хій­но, збе­рі­г­ши ос­но­в­ні лі­нії ко­ли­ш­ніх ву­лиць і площ. Ра­з­ро­с­ле мі­с­то бу­ло об­не­се­но но­ви­ми, так на­зи­ва­ни­ми Сер­ві­є­ви­ми сті­на­ми, що пред­ста­в­ля­ли чу­до­ве спо­ру­джен­ня. Во­ни скла­да­ли­ся з го­ло­вної зо­в­ні­ш­ньої сті­ни і мо­гу­т­ньо­го зе­м­ля­но­го ва­ла, що спи­ра­в­ся на неї, що з бо­ку мі­с­та був під­пе­р­тий ін­шою, менш ви­со­кою сті­но­ю. Зо­в­ні­ш­ній па­н­цир був скла­д­ний з ма­си­в­них ква­д­ра­т­них бло­ків.

     Ріст на­се­лен­ня Ри­ма при­вів до за­бу­до­ви пу­с­ти­рів, до ущі­ль­нен­ня до­бу­ду­вань. Де­які ву­ли­ці бу­ли ви­мо­ще­ні кру­г­ля­ком. Бу­ла ре­ко­н­с­т­ру­йо­ва­на ста­ра си­с­те­ма кло­ак (ка­на­лі­за­ція). Зро­с­та­ю­че на­се­лен­ня ви­ма­га­ло га­р­ної во­ди, для під­ве­ден­ня якої бу­ли по­бу­до­ва­ні два во­до­про­во­ди, про­ри­ті під зе­м­лею, до­в­жи­ною в кі­ль­ка де­ся­т­ків кі­ло­ме­т­рів.

     Но­вий етап мі­сь­ко­го бу­ді­в­ни­ц­т­ва по­ча­в­ся з II ст до н.е.: за­бу­до­ву­ють­ся не тіль­ки пу­с­ти­рі, але і смі­т­ни­ки, мі­сь­ка зе­м­ля під­ні­ма­єть­ся в ці­ні. За­мість при­мі­ти­в­них жи­тел із си­р­цю і де­ре­ва ви­ни­ка­ють у I в. н.е. ба­га­то­по­ве­р­хо­ві, бу­ди­н­ку, ві­лли зна­ті, по­бу­до­ва­ні з об­па­ле­ної це­г­ли і бе­то­ну і на­віть з ма­р­му­ру. Кі­ль­ка но­вих во­до­про­во­дів під­во­дять за ба­га­то кі­ло­ме­т­рів га­р­ну пи­т­ну во­ду. Упо­ря­д­ко­ву­єть­ся центр мі­с­та - рим­сь­кий фо­рум, він роз­ши­рю­єть­ся, до­вко­ла ньо­го бу­ду­ють но­ві су­с­пі­ль­ні бу­ди­н­ки і хра­ми, по­рти­ки йо­го мо­с­тять пли­т­ко­ю. З'яв­ля­ють­ся но­ві ти­пи су­с­пі­ль­них бу­ди­н­ків. Ду­же щіль­на за­бу­до­ва мі­сь­кої те­ри­то­рії, ску­п­че­ність і ті­с­но­та не мо­г­ла не ви­кли­ка­ти не­об­хід­но­с­ті в спе­ці­а­ль­них зе­ле­них зо­нах - па­р­ках, роз­та­шо­ва­них на окра­ї­нах мі­с­та. Так з'яв­и­ли­ся роз­кі­ш­ні са­ди Сал­лю­с­тія і Лу­ку­л­ла. Мі­с­то бу­ло роз­би­то на ква­р­та­ли, ква­р­та­ли гру­пу­ва­ли­ся в ра­йо­ни.

     У ре­зуль­та­ті рим­сь­ких за­во­ю­вань рі­з­но­го ро­ду ба­гат­с­т­ва по­те­к­ли в Рим та іта­лій­с­кі мі­с­та. Це ви­кли­ка­ло під­йом рим­сь­кої ар­хі­те­к­ту­ри. Ри­м­ля­ни пра­г­ну­ли під­кре­с­ли­ти у сво­їх бу­ди­н­ках і ар­хі­те­к­ту­р­них спо­ру­джен­нях ідею си­ли, мо­щі і ве­ли­чі, що при­ду­шу­ють лю­ди­ни. Звід­си на­ро­ди­ла­ся лю­бов рим­сь­ких ар­хі­те­к­то­рів до мо­ну­ме­н­та­ль­но­с­ті і ма­с­ш­та­б­но­с­ті їх­ніх спо­ру­джень, що ура­жа­ють уяву сво­ї­ми роз­мі­ра­ми. Ін­шою осо­б­ли­ві­с­тю рим­сь­кої ар­хі­те­к­ту­ри є пра­г­нен­ня до пи­ш­ної об­ро­б­ки бу­ди­н­ків, ба­га­то­му де­ко­ра­ти­в­но­му оздо­б­лен­ню, до без­лі­чі при­крас, бі­ль­ший (ніж у гре­ків) ін­те­рес до ути­лі­та­р­них сто­рін ар­хі­те­к­ту­ри, до ство­рен­ня пе­ре­ва­ж­но не хра­мо­вих ком­пле­к­сів, а бу­ди­н­ків і спо­ру­джень для прак­ти­ч­них не­ста­т­ків (мо­с­ти, ак­ве­ду­ки, те­а­т­ри, ам­фі­те­а­т­ри, те­р­ми). Рим­сь­кі ар­хі­те­к­то­ри роз­ро­би­ли но­ві конс­тру­к­ти­в­ні прин­ци­пи, зо­к­ре­ма ши­ро­ко за­сто­со­ву­ва­ли ар­ки, зво­ди і ку­по­ли, по­ряд з ко­ло­на­ми ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли сто­в­пи і пі­ля­с­т­ри.

     На від­мі­ну від гре­ць­ких ар­хі­те­к­то­рів, що скла­да­ли план бу­ди­н­ків, не збе­рі­га­ю­чи стро­гої си­ме­т­рії йо­го рі­з­них ча­с­тин, ри­м­ля­ни ви­хо­ди­ли зі стро­гої си­ме­т­рі­ї. Во­ни ши­ро­ко за­сто­со­ву­ва­ли гре­ць­кі ор­де­ри - до­ри­ч­ний, іо­ні­ч­ний і ко­рин­ф­с­кий, при­чо­му са­мим улю­б­ле­но­ий був у них пи­ш­ний ко­рин­ф­с­кий ор­дер. На від­мі­ну від гре­ць­кої кла­си­ч­ної ар­хі­те­к­ту­ри, у якій ор­де­ри яв­ля­ли со­бою ор­га­ні­ч­не спо­лу­чен­ня де­ко­ра­ти­в­но­го оздо­б­лен­ня з конс­тру­к­ці­єю бу­ди­н­ку, ри­м­ля­ни ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли гре­ць­кі ор­де­ри ли­ше як де­ко­ра­ти­в­ний, при­кра­шу­ю­чий еле­мент. Од­нак ри­м­ля­ни роз­ви­ли ор­де­р­ну си­с­те­му і ство­ри­ли вла­с­ні ор­де­ри, що від­рі­з­ня­ють­ся від гре­ць­ких. Та­ки­ми ор­де­ра­ми був ком­по­зи­т­ний, тоб­то пред­ста­в­ля­ю­чий з'єд­нан­ня еле­ме­н­тів усіх гре­ць­ких ор­де­рів в од­но­му, ор­дер і так на­зи­ва­на ор­де­р­на ар­ка­да, тоб­то су­ку­п­ність арок, що спи­ра­ють­ся на  сто­в­пи чи ко­ло­ни.

     Рим­сь­ка ар­хі­те­к­ту­ра в IV - I  ст. до н. е. прой­ш­ла два пе­рі­оди сво­го роз­ви­т­ку. Пе­р­ший пе­рі­од охо­п­лює IV - III ст. до н.е., ко­ли Рим був від­но­с­но бі­д­ним і не­ве­ли­ким мі­с­том. Рим­сь­ка ар­хі­те­к­ту­ра цьо­го ча­су роз­ви­ва­ла­ся під си­ль­ним впли­вом ет­рус­сь­кої ар­хі­те­к­ту­ри; на­при­клад, фо­р­ми рим­сь­ко­го ран­ньо­го хра­му і йо­го де­ко­ра­ти­в­но­го оздо­б­лен­ня, за­сто­су­ван­ня ар­ки і зво­ду бу­ли за­по­зи­че­ні від ет­ру­с­ків. Ве­ду­чим ти­пом спо­ру­джень є вій­сь­ко­во-­ін­же­не­р­ні (обо­рон­ні сті­ни, на­при­клад сті­на Сер­вія, по­бу­до­ва­на в IV ст. до н.е.; де­які ча­с­ти­ни сті­ни по­бу­до­ва­ні до VI ст. до н. е.) і ци­ві­ль­ні (пе­р­ші во­до­про­во­ди і до­ро­ги - кі­нець IV в. до н.е.). Дру­гий пе­рі­од (II - I ст. до н.е.) ха­ра­к­те­ри­зу­єть­ся ши­ро­ким за­сто­су­ван­ням бе­то­ну і скле­пін­них конс­тру­к­цій. З'яв­ля­ють­ся но­ві ти­пи бу­ди­н­ків, на­при­клад ба­зи­лі­ки, де від­бу­ва­ли­ся то­р­го­ві уго­ди і ве­р­ши­в­ся суд (пе­р­ша ба­зи­лі­ка по­бу­до­ва­на в II ст. до н.е.), ам­фі­те­а­т­ри, де да­ва­ли­ся гла­ді­а­тор­сь­кі бої і бої зі зві­ра­ми, ци­р­ки, де від­бу­ва­ли­ся пе­ре­го­ни ко­лі­с­ниць, те­р­ми - скла­д­ний ком­плекс ла­з­не­вих при­мі­щень, бі­б­лі­о­те­ки, мі­с­ця для ігор, для про­гу­ля­нок, ото­че­ні па­р­ком. Ви­ни­кає но­вий тип мо­ну­ме­н­та­ль­но­го спо­ру­джен­ня - трі­у­м­фа­ль­на ар­ка. .По­тре­би то­р­гі­в­лі  ви­кли­ка­ли до жит­тя бу­ді­в­ни­ц­т­во скла­дів (на­при­клад,  по­ртик Еми­лі­їв - II ст. до н.е.), спе­ці­а­ль­них ри­н­ко­вих при­мі­щень.

     З'яв­и­ли­ся бу­ди­н­ки для ке­ру­ван­ня: ка­н­це­ля­рії, ар­хі­ви (центра­ль­ний се­нат­сь­кий ар­хів Та­бу­ля­рій був по­бу­до­ва­ний у 80-х ро­ках I ст. до н.е.), су­до­ві при­мі­щен­ня. За­во­ю­ван­ня Іта­лії і Се­ред­зем­но­мо­р'я ви­кли­ка­ло до жит­тя ін­те­н­си­в­не до­бу­ду­ван­ня по­стій­них вій­сь­ко­вих та­бо­рів, ба­га­то­ша­ро­вих до­ріг, що опе­рі­зу­ють всю Іта­лію і про­до­в­же­них у про­ві­н­ці­ї. Не­ста­ток зро­с­та­ю­чо­го мі­сь­ко­го на­се­лен­ня при­во­дять до удо­ско­на­лю­ван­ня ка­на­лі­за­ції і бу­ді­в­лі но­вих во­до­про­во­дів, що під­во­дять во­ду в Рим за кі­ль­ка де­ся­т­ків кі­ло­ме­т­рів. Рим у I ст. до н.е. пе­ре­тво­рю­єть­ся у ве­ли­че­з­не мі­с­то з мі­ль­йон­ним на­се­лен­ням, ба­га­то­по­ве­р­хо­ви­ми бу­ди­н­ка­ми, щіль­но за­бу­до­ва­ний чи­с­лен­ни­ми бу­ди­н­ка­ми су­с­пі­ль­но­го при­зна­чен­ня, що жи­ве на­пру­же­ним, не­р­во­вим жит­тям.

     Не тіль­ки Рим, але і не­ве­ли­кі мі­с­та (на­при­клад, Пом­пей) пе­ре­тво­рю­ють­ся в I ст. до н.е. в упо­ря­дже­ні, куль­ту­р­ні центри з рі­з­но­ма­ні­т­ни­ми бу­ди­н­ка­ми, пре­кра­с­ни­ми пло­ща­ми, бру­ко­ва­ни­ми ву­ли­ця­ми, ка­м'я­ним те­а­т­ром і ам­фі­те­а­т­ром, ци­р­ком, чи­с­лен­ни­ми кра­м­ни­ця­ми і та­ве­р­на­ми.

 

 6.Ску­ль­п­ту­ра.

 

     По пе­ре­ка­зу, пе­р­ші ску­ль­п­ту­ри в Ри­мі з'яв­и­ли­ся при Та­р­к­ви­нії Го­р­до­му, ко­т­рий при­кра­сив гли­ня­ни­ми ста­ту­я­ми по ет­рус­сь­ко­му зви­чаю дах по­бу­до­ва­но­го їм же хра­му Юпі­те­ра на Ка­пи­то­лі­ї. Пер­шою бро­н­зо­вою ску­ль­п­ту­рою бу­ла ста­туя бо­ги­ні ро­дю­чо­с­ті Це­ре­ри, від­ли­та на по­ча­т­ку V ст. до н.е. З IV ст. до н.е. по­чи­на­ють ста­ви­ти ста­туї рим­сь­ким ма­гі­с­т­ра­там і на­віть при­ва­т­ним осо­бам. Ба­га­то хто з ри­м­лян пра­г­нув по­ста­ви­ти ста­туї со­бі чи сво­їм пред­кам на фо­ру­мі. В   II ст. до н. е. фо­рум був на­сті­ль­ки за­ха­ра­ще­ний бро­н­зо­ви­ми ста­ту­я­ми, що бу­ло ви­да­но спе­ці­а­ль­не рі­шен­ня, по яко­му ба­га­то  з них бу­ли зня­ті. Бро­н­зо­ві ста­туї, як пра­ви­ло, від­ли­ва­ли­ся, у ран­ню епо­ху ет­рус­сь­ки­ми май­с­т­ра­ми, а по­чи­на­ю­чи з II ст. до н.е. - гре­ць­ки­ми ску­ль­п­то­ра­ми. Ма­со­ве ви­ро­б­ни­ц­т­во ста­туй не спри­я­ло ство­рен­ню га­р­них ро­біт, так як ри­м­ля­ни до цьо­го і не пра­г­ну­ли. Для них най­ва­ж­ли­ві­шим у ста­туї пред­ста­в­ля­ла­ся пор­т­ре­т­на по­ді­б­ність з ори­гі­на­лом. Ста­туя по­ви­нна бу­ла про­сла­ви­ти да­ну лю­ди­ну, йо­го на­ща­д­ків, і то­му бу­ло ва­ж­ли­ве, щоб зо­бра­же­не об­лич­чя не по­плу­та­ли з ким-­не­будь ін­шим.

     На роз­ви­ток рим­сь­ко­го ін­ди­ві­ду­а­ль­но­го пор­т­ре­та впли­нув зви­чай зні­ма­ти з по­ме­р­лих во­с­ко­ві ма­с­ки, що по­тім збе­рі­га­ли­ся в го­ло­вній кі­м­на­ті рим­сь­ко­го бу­ди­н­ку. Ці ма­с­ки ви­но­си­ли­ся з бу­ди­н­ку під час уро­чи­с­то­го по­хо­ро­ну, і чим бі­ль­ше бу­ло та­ких ма­сок, тим зна­т­ні­ше вва­жа­в­ся рід. При ску­ль­п­ту­р­них ро­бо­тах май­с­т­ра, ви­д­но, ши­ро­ко ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли ці во­с­ко­ві ма­с­ки. На по­яву і роз­ви­ток рим­сь­ко­го ре­а­лі­с­ти­ч­но­го пор­т­ре­та впли­ну­ла ет­рус­сь­ка тра­ди­ція, якою ке­ру­ва­ли­ся ет­рус­сь­кі май­с­т­ри, що пра­цю­ва­ли на рим­сь­ких за­мо­в­ни­ків.

     З кі­н­ця III в. до н.е. на рим­сь­ку ску­ль­п­ту­ру по­чи­нає впли­ва­ти чу­до­ва гре­ць­ка ску­ль­п­ту­ра. При гра­бе­жі гре­ць­ких міст ри­м­ля­ни за­хо­п­лю­ють ве­ли­ку кі­ль­кість ску­ль­п­тур, що ви­кли­ка­ють за­хват на­віть у прак­ти­ч­них і кон­се­р­ва­ти­в­них ри­м­лян. У Рим бу­к­ва­ль­но за­юшив по­тік гре­ць­ких ста­туй. На­при­клад, один з рим­сь­ких пол­ко­во­д­ців при­віз у Рим пі­с­ля сво­го по­хо­ду 285 бро­н­зо­вих і 230 ма­р­му­ро­вих ску­ль­п­тур, ін­ший віз у трі­у­м­фі 250 во­зів із гре­ць­ки­ми ста­ту­я­ми. Гре­ць­кі ста­туї ви­ста­в­ля­ю­т­ся скрізь: на фо­ру­мі, у хра­мах, те­р­мах, ві­ллах, у мі­сь­ких бу­ди­н­ках.

     Не­зва­жа­ю­чи на до­ста­ток ори­гі­на­лів, ви­ве­зе­них із Гре­ції, на­ро­джу­єть­ся ве­ли­кий по­пит на ко­пії з най­більш ві­до­мих ста­туй. У Рим пе­ре­се­ля­єть­ся ве­ли­ке чи­с­ло гре­ць­ких ску­ль­п­то­рів, що ко­пі­ю­ют ори­гі­на­ли зна­ме­ни­тих май­с­т­рів. Ря­с­ний при­плив гре­ць­ких ше­де­в­рів і ма­со­ве ко­пі­ю­ван­ня га­ль­му­ва­ли роз­квіт вла­с­не рим­сь­кої ску­ль­п­ту­ри. Тіль­ки в об­ла­с­ті ре­а­лі­с­ти­ч­но­го пор­т­ре­та ри­м­ля­ни, що ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли ет­рус­сь­кі тра­ди­ції, вне­с­ли свій вне­сок у роз­ви­ток ску­ль­п­ту­ри і ство­ри­ли кі­ль­ка чу­до­вих ро­біт (ка­пі­то­лій­сь­ка во­в­чи­ця, Брут, Ора­тор, по­гру­д­дя Ци­це­ро­на і Це­за­ря). Під впли­вом гре­ць­ко­го ми­с­те­ц­т­ва рим­сь­кий пор­т­рет по­чи­нає втра­ча­ти ри­си на­ту­ра­лі­з­му, вла­с­ти­ві ет­рус­сь­кій шко­лі, і здо­бу­ває ри­си де­якої уза­галь­не­но­с­ті, тоб­то є спра­в­ді ре­а­лі­с­ти­ч­ним.

 

7.  На­у­ка.

 

     Ха­ра­к­те­р­ною ри­сою ми­с­лен­ня ри­м­лян був прак­ти­цизм, лю­бов не до те­о­ре­ти­ч­них, а до при­кла­д­них на­ук. Так, на­при­клад, ви­со­ко­го рі­в­ня роз­ви­т­ку до­ся­г­ла в Ри­мі аг­ро­но­мі­я. Збе­ре­г­ло­ся кі­ль­ка сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ких тра­к­та­тів - Ма­р­ка Пор­ція Ка­ча­на (II ст. до н.е.), Те­ре­н­ция Ва­р­ро­на (I ст. до н.е.), де ре­те­ль­но і гли­бо­ко до­слі­джу­ють­ся рі­з­ні аг­ро­но­мі­ч­ні про­бле­ми.

     Рим­сь­кий ар­хі­те­к­тор Ви­тру­вій на­пи­сав спе­ці­а­ль­ний тра­к­тат «Про ар­хі­те­к­ту­ру» у 10 кни­гах, що сві­д­чить про ви­со­кий · рі­вень рим­сь­кої ар­хі­те­к­ту­р­ної ду­м­ки.

     Бу­р­х­ли­ві по­дії остан­ньо­го сто­річ­чя Ре­с­пу­б­лі­ки, за­пе­к­ла по­лі­тич­на бо­ро­ть­ба, що ве­ла­ся в на­род­них збо­рах і се­на­ті, спри­я­ли роз­ви­т­ку ора­тор­сь­ко­го ми­с­те­ц­т­ва і ри­то­ри­ки. З'яв­ля­ють­ся по­сі­б­ни­ки з ри­то­ри­ки, де ви­кла­да­ли­ся ос­но­в­ні пра­ви­ла ора­тор­сь­ко­го ми­с­те­ц­т­ва. Не­зва­жа­ю­чи на си­ль­ну за­ле­ж­ність від гре­ць­ких зра­з­ків, рим­сь­ка ри­то­ри­ка змо­г­ла пе­ре­бо­ро­ти їх і ска­за­ти тут но­ве сло­во. З по­сі­б­ни­ків з ри­то­ри­ки по­трі­б­но на­зва­ти ро­бо­ту не­ві­до­мо­го ав­то­ра «Ри­то­ри­ка до Ге­рен­ні­ю» (де­які при­пи­су­ють її скла­дан­ня Ци­це­ро­ну) і кі­ль­ка ро­біт Ци­це­ро­на - «Брут», «Про ора­то­ра».

     Ве­ли­кий роз­ви­ток оде­р­жа­ла на­у­ка про пра­во: пра­во­знав­с­т­во, чи юрис­пру­де­н­ці­я. Пе­р­ші до­слі­джен­ня з'яв­и­ли­ся ще в II ст. до н.е., а в I ст. до н.е. іс­ну­ва­ла вже со­лі­д­на юри­ди­ч­на лі­те­ра­ту­ра. Осо­б­ли­во по­трі­б­но від­зна­чи­ти 18 книг «Ци­ві­ль­но­го пра­ва» і «Де­фі­ні­ці­ї» Кві­н­та Му­ція Сце­во­ли (во­ни, на жаль, не збе­ре­г­ли­ся). Най­рі­з­но­ма­ні­т­ні­ші юри­ди­ч­ні пи­тан­ня за­чі­па­ли­ся в чи­с­лен­них мо­вах Ци­це­ро­на.

     У I ст. до н.е. за­ро­ди­ла­ся і рим­сь­ка фі­ло­ло­гі­я. З'яв­и­ли­ся спе­ці­а­ль­ні до­слі­джен­ня з гра­ма­ти­ки, про вжи­ван­ня букв, ви­ни­к­нен­ня ла­тин­сь­кої мо­ви, фі­ло­ло­гі­ч­ні ко­мен­та­рі до ко­ме­дій і тра­ге­дій пись­мен­ни­ків II ст. до н.е. Най­більш ве­ли­ки­ми фа­хі­в­ця­ми в об­ла­с­ті рим­сь­кої фі­ло­ло­гії бу­ли Ни­ги­дій Фи­гул, що на­пи­сав ве­ли­кі гра­ма­ти­ч­ні ко­мен­та­рі, і йо­го учень Те­ре­н­цій Ва­р­рон, ав­тор тво­ру «Про ла­тин­сь­ку мо­ву» і ба­га­тьох ін­ших до­бу­т­ків.

     Як ве­ли­че­з­на Рим­сь­ка дер­жа­ва скла­да­ла­ся з ба­га­тьох рі­з­но­рі­д­них ча­с­тин, ще ме­ха­ні­ч­но зв'я­за­них між со­бою і не зли­ли­ся в ор­га­ні­ч­не ці­ле, так і рим­сь­ка куль­ту­ра по­зньо­ре­с­пу­б­лі­ка­н­с­кої епо­хи яв­ля­ла со­бою з'єд­нан­ня ба­га­тьох по­ча­т­ків - ет­рус­сь­ко­го, спо­кон­ві­ку рим­сь­ко­го, іта­лій­с­ко­го і гре­ць­ко­го. Скла­де­ний ха­ра­к­тер рим­сь­кої куль­ту­ри по­яс­нює ек­ле­к­тизм ба­га­тьох її сто­рін.


Література:

 

1.      Вин­ни­чук Л.  Лю­ди, но­ро­ви та зви­чаї Дре­в­ньої Гре­ції та Ри­му. - М. 1988.

2.      Історія Древнього світу./ під ред. Яковлєва В. А.

3.      Культура Древнього Риму./ під ред. Голубєва Є. С.- М. 1982.

4.      Історія культури Древньої Греції і Риму. - М. 1986.

Культура Древнього Риму - [Реферат]

Дані

розмір: 136,0 кб
скачувань: 91
Автор:

 

сантехник сумы