![]() | ![]() |
робота на Тему |
![]() | ||
1. Особливості полісної ідеології. Римська громада на початку республіканського періоду була одним з полісів Апенінськогого півострова. Поліс (по-латинському civitas) - це, як правило, невелика рабовласницька держава з єдиним містом - центром політичного і культурного життя. Місто звичайно було оточено оборонними стінами і являло собою міцний притулок околишніх жителів у дні військових небезпек. Громадянами громади були лише місцеві уродженці, що володіли земельними ділянками. Прибульці й іноземці, а тим більше раби не мали права володіти землею і тому не були громадянами. Громадяни повинні були служити в ополченні, брати участь у народних зборах. Виконавча влада виправлялася виборними «магістрантами». Колектив громадян вирішував політичні справи на народних зборах і захищав границі своєї невеликої держави, збираючи в ополчення. Над громадянином не було тиску бюрократії; сама державна машина не представлявся йому чимось далеким і страшної. Громадянин разом зі своїми рабами обробляв свою ділянку, голосував у народних зборах і вибирав магістратів, зі зброєю в руках відстоював рідне місто від ворогів. Для громадянина полісної громади було характерне почуття волі, свідомого вибору своїх дій. Якщо потрібно було йти в похід, то громадянин знав, що це не примха посадової особи, а сувора необхідність боротьби з ворогом; якщо народні збори вирішували обкласти громадян податком, те це викликалося необхідністю, а не сваволею уряду. Головні вчинки і міри представлялися жителю міста-держави зрозумілими, реальними. До того ж приймалися ці міри на народних зборах, у якому брав участь сам громадянин. Подібний порядок породжував почуття волі, власного достоїнства, впевненості у своїх силах, спокійний реальний погляд на життя й існуючі відносини. Оскільки всі політичні і військові питання зважувалися колективно на народних чи зборах в ополченні, те це формувало почуття колективізму, цивільної спільності, заважало розвитку індивідуалізму. Окрема особистість, її думки й інтереси розчинялися в цивільному колективі. Для античних рабовласницьких полісів характерне прагнення до відособленості і замкнутості. Особливо яскраво це виявляється в житті землеробських громад, однієї з який був Рим. Громадяни, обробляючи свої земельні ділянки, господарювали і мало потребували сторонньої допомоги. З боку сусідів могла виходити небезпека земельних захоплень, тому громадяни античних міст-держав звичайно знаходилися в натягнутих відносинах саме з найближчими сусідами. Ця натягнутість ще більш підсилювала замкнутість громади, її ворожість, спрямовану зовні, її агресивність. Цим, зокрема, порозумівається тісний зв'язок цивільної і військової організації в античних громадах. Громадяни громади, дрібні землевласники, зайняті важкою сільськогосподарською працею, прагнули не до запозичення нових думок і ідей, а до збереження дідівських вдач і звичаїв, з побоюванням відносилися до усього нового, іноземного. Прихильність до свого місцевого, дідівського, споконвічного - одна з яскравої риса ідеології аграрного поліса. Криза полісного будівництва громади почався з проникнення в середовище громадянства сторонніх елементів, що стояли поза общинною політичною і військовою організацією. Рабство, що розвивається, і соціальне розшарування самого громадянства розкладали полісні порядки і заснування. Поступово, у міру розвитку римських завоювань римська община, місто-держава, розташована на Тибру, перемінилося величезною державою, що включала весь Апеннінский півострів і багато заморських територій з багатомільйонним населенням багатьма містами, складним господарством, різними класами, постійною армією, складним державним апаратом. Розкладання античного поліса привело до кризи й ідеології його громадянства. Спостерігається відхід від колективізму і ріст індивідуалізму, протиставлення окремої особистості колективу, люди втрачають спокій і внутрішню урівноваженість. Стародавні дідівські вдачі піддаються осміянню і критиці, у римське середовище починають проникати інші вдачі, іноземна ідеологія і релігія.
2. Римська релігія.
Починаючи з III в. до н. е. на римську релігію дуже сильний вплив стала робити грецька релігія. Римляни ототожнили з грецькими богами своїх абстрактних богів. Так, Юпітер був ототожнений із Зевсом, Марс з Аресом, Венера з Афродітою, Юнона з Герою, Мінерва з Афіною, Церера з Деметрою і ін. Серед римських численних богів виділилися під впливом грецьких релігійних представлень головні олімпійські боги: Юпітер - бог неба, грому і блискавки. Марс - бог війни, Мінерва - богиня мудрості, покровителька ремесел, Венера - богиня любові і родючості. Вулкан - бог вогню і ковальського ремесла, Церера - богиня рослинності. Аполлон - бог сонця і світла, Юнона - покровителька жінок і шлюбу, Меркурій - вісник олімпійських богів, заступник подорожан, торгівлі, Нептун - бог моряків, Діана - богиня місяця. Одним із шанованих чисто італійских божеств був Янус,котрого зображали з двома обличчями, як божество входу і виходу, усякого початку. Олімпійські боги вважалися заступниками римської громади і шанувалися патриціями. Плебеї ж особливо почитали божественну трійцю: Цереру, Либору, Прозерпину - богиню рослинності і пекла і Либора - бога вина і веселощів. Римський пантеон ніколи не залишався замкнутим, у його склад приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів підсилює міць римлян. Так, римляни запозичали майже весь грецький пантеон, а наприкінці III в. до н.е. було введене шанування Великої матері богів із Фрігії. Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав, познайомило римлян з елліністичними і східними богами, що знаходять шанувальників серед римського населення. Прибувавші в Рим і Італію раби сповідали свої культи, тим самим поширюючи інші релігійні погляди. Для того щоб боги піклувалися про людей і про державу, їм потрібно було приносити жертви, підносити молитви-прохання і робити особливі ритуальні дії. Особливі колегії знаючих людей - жреці - спостерігали за культом окремих богів, за ·порядком у храмах, підготовляли жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати пораду, до якого божества звернутися з потрібним проханням. Римська релігія носила печатку формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах і тому скрупульозно виконували встановлені обряди і приносили потрібні жертви. У відношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Римляни звертали велику увагу на зовнішню сторону релігії, на дріб'язкове виконання обрядів, а не на духовне злиття з божеством. Римська релігія не збуджувала священного трепету, екстазу, що опановують віруючим. От чому римська релігія при зовнішнім дуже строгому дотриманні усіх формальностей і обрядів мало торкалася почуття віруючих, породжувала незадоволеність. З цим зв'язане проникнення іноземних, особливо східних, культів, що часто відрізняються містичним і оргіастичним характером, деякою таємничістю. Особливо широко поширювався культ Великої матері богів і культ Діониса - Вакха, зарахованих в офіційний римський пантеон. Римський сенат уживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, що вони підривають офіційну римську релігію, з яким зв'язувалася міць Римської держави і його стійкість. Так, у 186 р. до н.е. були Заборонені розгнуздані вакханалії, зв'язані з обрядами культу Вакха - Діоніса. Широке проникнення грецького впливу в I I ст. до н.е. привело не тільки до великого впливу грецької релігії і пристосуванню до неї римських релігійних поглядів. Одним з важливих наслідків грецького впливу було поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецьких філософів на релігію і богів. Було переведено на латинську мову твір елліністичного письменника Евгемера, що вважав, що боги - це обожнені колись живші великі люди. Вища римська аристократія, знайома з грецькою філософією, починає скептично відноситися до релігійних вірувань, хоча і розглядає релігію як необхідний засіб керування народом. Поширення містичних східних культів у масах, скептичне відношення до римської релігії в аристократії підривали офіційну римську релігію. Бурхливі події громадянських воєн, часті конфіскації, проскрипції вели до змін традиційних вірувань. Поширюється представлення про загробне життя, про загробне блаженство як своєрідний протест проти безладдя і мучень у реальному світі. Одержує розвиток культ сліпої долі - Фортуни, що дарує щастя і нещастя довільно і часто несправедливо. Задавлені гнітом і долею нижчі шари населення мріяли про появу месії, богоспасителя, що прийде, подарує блаженство страдаючим, покарає гнобителів. З раннього часу різні свята і представлення відігравали важливу роль у суспільному житті Рима. Спочатку суспільні представлення були разом з тим і релігійними церемоніями, вони були неодмінною частиною релігійних свят. У VI в. до н.е. стали влаштовувати представлення світського (не релігійного) характеру, а за їхнє проведення стали відповідати не жреці, а посадові особи. Місцем проведення таких представлень був уже не вівтар того чи іншого бога, а цирк, розташований у низині між Палатинским і Авентинским пагорбами. Самим раннім римським цивільним святом було свято Римських ігор. Протягом декількох сторіч це було єдине цивільне свято римлян. З III в. до н.е. засновуються нові свята. Великого значення набувають Плебейські ігри. Найбільш великими релігійними святами були свята, зв'язані з культом землеробських богів, - цереалії на честь -Церери, віналії - свято виноградного збору, консуалії - .свято жнив, сатурналії - свято посівів, терминалії- свято межових каменів, луперкалії - свято пастухів. Будучи святами найдавніших мешканців Рима, хліборобів і пастухів, ці свята і надалі особливо шановані серед сільського населення. Наприкінці III - початку I I в. до н.е. були засновані також Аполлонові ігри, ігри на честь Великої матері богів - Мегаленскі ігри, а також флоралії - на честь богині Флори. Їхнім пристроєм відали курульні едили. Ці ігри були щорічними і регулярними, але крім них могли влаштовуватися також і екстраординарні ігри в залежності від удалої війни, рятування від навали, данини чи обітниці, просто бажання магістрату. Ігри тривали від 14 - 15 днів (Римські і Плебейські ігри) до 6 - 7 днів (флоралії). Загальна тривалість усіх святкових днів цих ігор (ординарних) досягла 76 днів у році. Кожне свято складалося з декількох відділень: 1) урочистий хід на чолі з магістратом-влаштовувачем ігор, що називалося помпою, 2) безпосередньо змагання в цирку, використания колісниць, кінські стрибки і т.д., 3) сценічні представлення в театрі п'єс грецьких і римських авторів. Закінчувалися представлення звичайно бенкетом, масовим частуванням, часом на кілька тисяч столів. Проведення ігор вимагало великих грошей. Наприклад, на проведення Римських ігор було виділено в середині I ст. до н.е. 760 тис. сестерцій, Плебейських ігор - 600 тис., Аполлонових - З80тис. Як правило, грошей, виданих зі скарбниці, не вистачало і магістрати, що відповідають за проведення ігор, вносили власні гроші, що іноді перевищували виділену суму. З 76 святкових днів близько 30 днів приділялося на театральні вистави. Деякі зі свят, наприклад флоралії, Аполлонові ігри, майже цілком складалися зі сценічних вистав. Велике число сценічних днів у системі публічних представлень говорить про значну роль театру в суспільному житті Рима II - I ст. до н.е. Мабуть, це було впливом прекрасного грецького театру і грецької літератури, загальним культурним ростом римської публіки, збільшенням міського населення, що звичайно відвідувало театральні вистави. Інтерес римської публіки, з іншого боку, забезпечував високий рівень римської драматургії, поява гарних п'єс Плавта, Теренція, Пакувія й Акція. Незважаючи на популярність театральних постановок, у Римі довгий час не було постійного театрального будинку. Звичайно тимчасове театральне спорудження зводилося на площі і було дерев'яним. Спочатку споруджувалися тільки сцена і підмостки, а публіка, заплативши, дивилася спектакль. Сенатори і знатні люди сиділи в кріслах, принесених з будинку їх рабами. У середині II ст. до н.е. стали будувати й ослона для всіх глядачів. І тільки в 55 р. до н.е. Помпей побудував постійний кам'яний будинок театру. На відміну від грецького театру римський театр не мав орхестри, вона була відведена під крісла сенаторів (пізніший партер), сцена була нижче, але ширше грецької і з'єднувалася бічними проходами з орхестрою. Місця для глядачів піднімалися над орхестрою півколом - амфітеатром. Римський театр був оснащений різними механічними пристосуваннями і механізмами, необхідними для підйому ваг, зміни декорації. Надзвичайний розвиток одержують у Римі гладіаторські бої. Гладіаторські бої влаштовувалися в етрусських містах ще з VI ст. до н.е. Від етрусків вони проникнули в Рим. Вперше в 264 р. у Римі був улаштований бій трьох пар гладіаторів. Протягом наступних півтора сторіч гладіаторські ігри влаштовувалися на поминках знатних людей, називалися похоронними іграми і носили характер приватного представлення. Поступово популярність гладіаторських боїв росте. У 105 р. до н.е. гладіаторські бої були оголошені частиною публічних видовищ і про їхнє проведення стали піклуватися магістрати. Поряд з магістратами мали право давати бої і приватні особи. Провести гладіаторський бій - значило придбати популярність у римських громадян і бути обраним на державну посаду. А тому що бажаючих одержати магістратську посаду було багато, тому число гладіаторських боїв росте. На арену уже виводять по декілька десятків і навіть сотень пар гладіаторів вартістю в декілька тисяч сестерцій. Гладіаторські бої стають улюбленим видовищем не тільки в місті Римі, але і у всіх італійских, а пізніше й у провінційних містах. Вони були настільки популярні, що римські архітектори створили спеціальний, раніше не відомий тип будинку - амфітеатр, де влаштовувалися гладіаторські бої і цькування звірів. Амфітеатри були розраховані на кілька десятків тисяч глядачів і в кілька разів перевищували місткість театральних будинків. Число вистав, як часних, так і публічних, у Римі й інших містах і їхня тривалість постійно збільшувалися, а їхнє значення усе більш і більш росло. Наприкінці Республіки магістрати і державні діячі вважали проведення публічних представлень важливою частиною їхньої державної діяльності. В умовах аристократичної республіки, де уся влада була зосереджена в руках вузької верхівки класу рабовласників, що правила, організація публічних представлень була одним із засобів, що сприяють відволіканню широких мас римського громадянства від активної державної діяльності. Не дивно, що ріст публічних представлень супроводжувався занепадом значення народних зборів і їхньої політичної ролі.
3. Римська драма і поезія.
На становлення і розвиток римської літератури дуже вплинуло не тільки народну творчість, народна поезія, поширення писемності, але особливо грецька література. Перші власне літературні твори були твори-наслідувальники. Та й важко було першим римським поетам і письменникам створити оригінальні добутки латинською мовою, на скромному фундаменті народної римської поезії, коли поруч існували найбагатша грецька література, прекрасний епос Гомера, розроблена еллінська міфологія. Не дивно, що першими римськими письменниками були греки, а перші добутки на латині були перекладами з грецького. Першим римським поетом був Ливій Андроник, грек з міста Тарента (III ст. до н.е.). При взятті Тарента римлянами, він потрапив у полон, був рабом і навчав грамоті дітей свого пана. Згодом він був відпущений на волю і зайнявся літературою. Ливій Андроник перевів на латинську мову «Одиссею» Гомера, він переробляв і переводив на латинь грецькі комедії і трагедії. На замовленням колегії понтификів Ливій Андроник склав гімн на честь богині Юнони. Переклади Лівія Андроника були дуже вільними, це скоріше були переробки оригіналу, що допускають включення нових уривків, зміна імен, нові сцени. Твору Лівія Андроника, недосконалі і нескладні в літературному відношенні, проте зіграли важливу роль у становленні римської літератури. Вони познайомили римлян з чудовою грецькою літературою, міфологією, з епосом і театром. Ливій Андроник зробив самий важкий, перший крок, він поклав початок римській художній літературі, і в цьому його безсмертна заслуга. Сучасниками Ливія Андроника були римські поети Невій і Енній. Гней Невій писав трагедії і комедії, запозичаючи сюжети в грецьких авторів, але вплив римського життя в його добутках відчувається набагато сильніше, ніж у Ливія Андроника. Великою заслугою Невія було складання поеми про першу Пунічну війну з коротким викладом попередньої історії Рима. Енній перший описав у віршах всю історію Рима,. розташувавши події по роках. Якщо Ливій Андроник і Гній Невій писали збій добутку архаїчним сатурничним віршем, то Енній перший ввів в оборот більш благозвучний віршований розмір - звичайний у греків гекзаметр. Найбільшим римським письменником кінця III - початку II ст. до н.е. був Тит Макций Плавт (254 - 184 р. до н.е.), актор за професією. Йому приписували складання 130 комедій, з яких дійшло до нашого часу 20. На відміну від своїх попередників він працював тільки в одному жанрі - комедійному, але зате Плавт створив видатні комедії, що довго йшли на римській сцені. Сюжети комедій Плавта найрізноманітніші сцени із сімейного життя, з життя воїнів-найманців, міської богеми. Одним з неодмінних героїв комедій Плавта були раби, як правило, хитрі, спритні і жадібні. Герої Плавта носять грецькі імена, а дія переноситься в грецькі міста, що говорить про наслідувальність плавтовских комедій. Однак за грецькою зовнішністю плавтовських персонажів ховаються римляни з їх звичками і їх побутом. Плавт, наприклад, дає опис римського форуму, згадує римських посадових осіб і римські міські порядки, хоча дія розвивається в грецькому місті і маються на увазі грецькі звичаї. Комедії Плавта були першими національними римськими комедіями з яскравим римським гумором, соковитою латинською мовою. Національний колорит забезпечував плавтовським п'єсам довгий успіх у римської публіки. Видне місце в римській літературі першої половини II у до н.е. займав Публій Теренцій Африканець (185 - 159 р. до н.е.), також укладач комедій. На відміну від Плавта Теренцій намагався не включати у свої комедії римські сюжети й обмежувався переказом грецьких авторів, особливо Менандра. Тому Теренція називали полуменандром. Однак Теренцій звертав велику увагу на добірність і чистоту мови, його персонажі були вже не незмінними протягом усієї п'єси типами, а одержували психологічний розвиток по ходу дій. Якщо Плавт і Теренцій були авторами комедій, то Пакувій (220-130 р. до н. е.) і Акцій (170-85 р. до н. е.) досягли відомої досконалості в складанні римських трагедій. Основою для складання їхніх трагедій служили трагедії грецьких письменників, особливо Еврипида. Римські трагіки познайомили римську публіку з глибоким змістом грецької трагедії, з її багатою міфологією і філософією. Однак на відміну від комедій Плавта римська трагедія завжди була наслідувальної, слабо зв'язаної з реальною римською дійсністю. Римська комедія і трагедія розвивалися в значній мірі під впливом грецьких зразків і вважалися жанрами не споконвіку римськими. Споконвіку римським літературним жанром був жанр так називаної сатури. Словом «сатура» позначалося блюдо, наповнене різними плодами. Потім сатурою стали називати суміш різних віршів - довгих і коротких, написаних сатурничним і іншим розміром. Поет Енній назвав словом «сатура» свій збірник віршів, напіврозважальних, напівповчальних. Як літературний жанр сатура одержала великий розвиток у творчості Гая Луцилія. За своє довге життя (180-102 р. до н.е.) Луцилій написав 30 книг сатур. У них він описує вади сучасного йому суспільства: користолюбство, хабарництво, моральне розкладання, клятвопорушення, жадібність. Широкий розвиток рабства, розквіт економіки, успішні завоювання Рима привели до росту багатств, скупченню їхній у деяких руках, погоні за ними, до морального розкладання аристократії. Реальне життя давало сюжети для сатур Луцелія, що поклали початок реалістичному напрямку в римській літературі. Після Луцилія остаточно визначився жанр сатури як невеликого викривального добутку. Надбання всіх перерахованих письменників були поетичними, написаними у віршах. Від поета до поета удосконалювалася латинська поетична мова. Тепер вже у віршах навчилися виражати складні філософські поняття і рух тонких людських почуттів. Знайомство з грецькою літературою, класичною трагедією, новоаттичною комедією, витонченою і вишуканою олександрійською поезією збагачувало латинську літературу, що розвивається. Знайомство з грецькою релігією і міфологією, вивчення багатої філософії, чудового грецького мистецтва розширювало кругозір римських поетів, письменників, державних діячів, ораторів. Збагачені і власний досвідом, і впливом грецької літератури, римські поети і письменники I в. до н.е. розглядали добутку авторів III і II ст. до н.е. як грубі і варварські. Римська поезія I ст. до н.е. піднялася на нову, більш високу ступінь. У I ст. до н. е. жило багато поетів, захоплення писанням віршів було повальним, але серед цієї безлічі височіють два гіганти римської поезії - Тит Лукрецій Кар (95 - 51 р. до н.е.) і Гай Валерій Катулл (87 - 54 р. до н.е.). Лукрецію належить чудова поема «Про природу речей» у шести книгах. Поема Лукреція - це філософська поема, вона викладає навчання елліністичного філософа Епікура (про атомістичну теорію світобудови, про природу богів, про матеріальність душі, про походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот, про розвиток людства і людської культури від первісного стану до часу Лукреція). Основна мета поеми Лукреция - дати матеріалістичне пояснення всього існуючого, звільнити розум і почуття людини від страху, марновірства, містики і релігії, показати любов і насолоду життям. Лукрецій викладає складні філософські поняття в захоплюючій поетичній формі, його описи наповнені звучними епітетами, влучними порівняннями, дивовижними поетичними образами. Поема Лукреція - добуток настільки ж сугубо філософський, як і істинно поетичний. «У ній, - справедливо відзначав Цицерон, - багато блиску природного дарування, але разом з тим і мистецтва». У поемі Лукреція латинська мова досягла нової вершини; мова хліборобів і воїнів, коротка, уривчаста і бідна, у митецьких руках Лукреция виявилася ємною, багатою, повною відтінків, придатною для передачі найтонших людських почуттів і глибоких філософських категорій. Найбільшим поетом кінця Республіки був Катулл, майстер ліричної поезії, перу якого належать дрібні вірші, де він описує почуття людини: любов радісну, любов і ревнощі, дружбу, любов до природи, до милих батьківських місць. Ряд віршів Катулла спрямований проти диктаторських намірів Цезаря, проти його жадібних клевретів. На поетичну творчість Катулла вплинула александрійска поезія з її особливою увагою до міфології, вишуканості мови, до особистих переживань автора. У світовій ліричній поезії вірші Катулла займають помітне місце. Поезію Катулла високо оцінював Пушкін.
4. Римська прозаїчна література.
Драма і поезія були головними, але не єдиними видами латинської літератури. Паралельно розвивалася і проза. Довгий час, аж до II ст. до н.е., твору в прозі були небагаточисленими і являли собою головним чином короткі записи історичних подій і норм права. Як і рання поезія, рання римська проза була наслідувальною. Перші літературні твори і писалися по-грецьки, хоча в них викладалася римська історія. Першим прозаїчним добутком латинською мовою була праця Качана Старшого «Про сільське господарство», написаний наприкінці 90-х - початку 80-х років II ст. до н.е. Інші твори Качана минулого теж написані латинською мовою; так Качаний видав близько 150 своїх мов, написав Римську історію, твір по медицині, ораторському мистецтву. Як Ливій Андроник був першим римським поетом, так і Катод був першим римським прозаїком, і в цьому їхня велика заслуга перед Римською літературою. Найбільш видатні римські письменники, майстри прозаїчного слова жили і діяли в I ст. до н.е. Це Марк Теренцій Варрон (116 - 27 р. до н.е.) і Марк Туллій Цицерон (106 - 43 р. до н. э.) - два корифеї римської літератури і взагалі латинської культури. Теренцій Варрон - унікальний письменник, він написав близько 74 творів у 620 книгах (на жаль, майже усі вони загинули). Головний добуток Варрона - «Стародавності справ божеських і людських» у 41 книзі - енциклопедія історична, географічна і релігійна, його перу належать численні граматичні й історико-літературні твори («Про латинську мову», , «Про граматику», «Про комедії Плавта»), «Портрети».- біографії найбільш видатних громадян, філософські добутки («Логисторики» - збірник філософських трактатів на різні теми, наприклад про історію, про щастя, про божевілля й ін.). Варрон написав також трактат «Про сільське господарство», де питання землеволодіння викладені в гарній літературній формі. Нарешті, Варрону належать знамениті «Меніппові сатури» у 150 книгах - веселий і дотепний поетичний добуток. Заслуги Варрона в розвитку римської літератури були настільки великі, що йому, єдиному з римських письменників ще при житті поставили пам'ятник. Не менше, якщо не більше значення в історії латинської культури мала творчість Цицерона. Цицерон був видатним державним діячем, прекрасним оратором, юристом, знавцем філософії, чудовим письменником. У його руках латинська мова придбала як би нове звучання, нову виразність і пластичність. Проза Цицерона досконала у всіх відносинах, вона барвиста, легка для розуміння, різноманітна, багата змістом, у ній є присутнім внутрішній ритм. Цицерон писав у різних прозаїчних жанрах: філософські добутки («Про межі добра і зла», «Тускуланскі бесіди», «Про природу богів» і ін.), юридичні твори і мови («Про державу», «Про обов'язки», мови «проти Верреса», «проти Катилини», «Філіппіки проти Антонія»). Його перу належать твори по теорії ораторського мистецтва («Про оратора», «Брут»), численні листи - витончені і невимушені. Твору Цицерона познайомили римлян із грецькою философією, збагатили її знанням багатьох питань юриспруденції, історії, політичних навчань. Без творів Цицерона так само неможливо уявити собі наступну римську літературу, як російську літературу XIX в. без творчості Пушкіна чи українську- без Шевченка. Твори Цицерона ретельно читалися і перечитувалися в наступні століття. Вони збереглися до нашого часу з найбільшою повнотою (у порівнянні з добутками інших авторів). Великим римским письменником був Юлій Цезар, автор «Записок про галльську війну» і «Записок про громадянську війну». Ці здобутки являють собою звіти про дві війни, що вів сам Цезар. Виступаючи в ролі письменника, Цезар переслідував політичні цілі: виправдати свої завойовницькі і часто віроломні дії в Галлії, звалити відповідальність за розв'язання громадянської війни на своїх супротивників. «Записки» Цезаря - це видатні літературні твори, зразки римської художньої прози. Для них характерні продумана ясна композиція, проста, невимушена розповідь, точна і правильна мова. Великою подією в літературному житті кінця Республіки був вихід історичних творів Саллюстія Криспа (86 - 35 р. до н.е.): «Про Югуртинску війну», «Про змову Каталини» і «Історія». Перші два здобутки Саллюстія є зразками історичної монографії, написані вони з метою показати повну неспроможність римської знаті керувати державою і необхідність установлення сильної влади. Твори Саллюстія є разом з тим і великими літературними творами. Написані вони майстерно, виклад зовні спокійний, але за ним почувається внутрішнє напруження; опис конкретних історичних фактів перемежовується з філософськими міркуваннями і блискучими історичними портретами, мова коротка, ємна і дуже виразна.
5. Римська архітектура IV-I ст. до н.е.
Розвиток римської архітектури був тісно зв'язаний з ходом римскої історії, ускладненням суспільних відносин, з ростом міста; воно відбувалося під грецьким і етрусським впливом. Раннє місто будувалося без плану, безладно, мало вузькі і криві вулиці, примітивні житла з дерева і сирцової цегли. Великими суспільними будинкам були лише храми, наприклад храм Юпітера на Капітолійському пагорбі, побудований у VI ст. до н. е., невеликий храм Вести на форумі. Усередині міста збереглися пустирі і незабудовані ділянки, будинки знаті оточували сади. Стічні канави спочатку були відкритими, але потім їх перекрили дерев'яним настилом, а пізніше і кам'яним зводом. Пожежа Рима після узяття його галлами знищила велику частину міських будинків. Після пожежі Рим знову забудовувався стихійно, зберігши основні лінії колишніх вулиць і площ. Разросле місто було обнесено новими, так називаними Сервієвими стінами, що представляли чудове спорудження. Вони складалися з головної зовнішньої стіни і могутнього земляного вала, що спирався на неї, що з боку міста був підпертий іншою, менш високою стіною. Зовнішній панцир був складний з масивних квадратних блоків. Ріст населення Рима привів до забудови пустирів, до ущільнення добудувань. Деякі вулиці були вимощені кругляком. Була реконструйована стара система клоак (каналізація). Зростаюче населення вимагало гарної води, для підведення якої були побудовані два водопроводи, прориті під землею, довжиною в кілька десятків кілометрів. Новий етап міського будівництва почався з II ст до н.е.: забудовуються не тільки пустирі, але і смітники, міська земля піднімається в ціні. Замість примітивних жител із сирцю і дерева виникають у I в. н.е. багатоповерхові, будинку, вілли знаті, побудовані з обпаленої цегли і бетону і навіть з мармуру. Кілька нових водопроводів підводять за багато кілометрів гарну питну воду. Упорядковується центр міста - римський форум, він розширюється, довкола нього будують нові суспільні будинки і храми, портики його мостять плиткою. З'являються нові типи суспільних будинків. Дуже щільна забудова міської території, скупченість і тіснота не могла не викликати необхідності в спеціальних зелених зонах - парках, розташованих на окраїнах міста. Так з'явилися розкішні сади Саллюстія і Лукулла. Місто було розбито на квартали, квартали групувалися в райони. У результаті римських завоювань різного роду багатства потекли в Рим та італійскі міста. Це викликало підйом римської архітектури. Римляни прагнули підкреслити у своїх будинках і архітектурних спорудженнях ідею сили, мощі і величі, що придушують людини. Звідси народилася любов римських архітекторів до монументальності і масштабності їхніх споруджень, що уражають уяву своїми розмірами. Іншою особливістю римської архітектури є прагнення до пишної обробки будинків, багатому декоративному оздобленню, до безлічі прикрас, більший (ніж у греків) інтерес до утилітарних сторін архітектури, до створення переважно не храмових комплексів, а будинків і споруджень для практичних нестатків (мости, акведуки, театри, амфітеатри, терми). Римські архітектори розробили нові конструктивні принципи, зокрема широко застосовували арки, зводи і куполи, поряд з колонами використовували стовпи і пілястри. На відміну від грецьких архітекторів, що складали план будинків, не зберігаючи строгої симетрії його різних частин, римляни виходили зі строгої симетрії. Вони широко застосовували грецькі ордери - доричний, іонічний і коринфский, причому самим улюбленоий був у них пишний коринфский ордер. На відміну від грецької класичної архітектури, у якій ордери являли собою органічне сполучення декоративного оздоблення з конструкцією будинку, римляни використовували грецькі ордери лише як декоративний, прикрашуючий елемент. Однак римляни розвили ордерну систему і створили власні ордери, що відрізняються від грецьких. Такими ордерами був композитний, тобто представляючий з'єднання елементів усіх грецьких ордерів в одному, ордер і так називана ордерна аркада, тобто сукупність арок, що спираються на стовпи чи колони. Римська архітектура в IV - I ст. до н. е. пройшла два періоди свого розвитку. Перший період охоплює IV - III ст. до н.е., коли Рим був відносно бідним і невеликим містом. Римська архітектура цього часу розвивалася під сильним впливом етрусської архітектури; наприклад, форми римського раннього храму і його декоративного оздоблення, застосування арки і зводу були запозичені від етрусків. Ведучим типом споруджень є військово-інженерні (оборонні стіни, наприклад стіна Сервія, побудована в IV ст. до н.е.; деякі частини стіни побудовані до VI ст. до н. е.) і цивільні (перші водопроводи і дороги - кінець IV в. до н.е.). Другий період (II - I ст. до н.е.) характеризується широким застосуванням бетону і склепінних конструкцій. З'являються нові типи будинків, наприклад базиліки, де відбувалися торгові угоди і вершився суд (перша базиліка побудована в II ст. до н.е.), амфітеатри, де давалися гладіаторські бої і бої зі звірами, цирки, де відбувалися перегони колісниць, терми - складний комплекс лазневих приміщень, бібліотеки, місця для ігор, для прогулянок, оточені парком. Виникає новий тип монументального спорудження - тріумфальна арка. .Потреби торгівлі викликали до життя будівництво складів (наприклад, портик Емиліїв - II ст. до н.е.), спеціальних ринкових приміщень. З'явилися будинки для керування: канцелярії, архіви (центральний сенатський архів Табулярій був побудований у 80-х роках I ст. до н.е.), судові приміщення. Завоювання Італії і Середземномор'я викликало до життя інтенсивне добудування постійних військових таборів, багатошарових доріг, що оперізують всю Італію і продовжених у провінції. Нестаток зростаючого міського населення приводять до удосконалювання каналізації і будівлі нових водопроводів, що підводять воду в Рим за кілька десятків кілометрів. Рим у I ст. до н.е. перетворюється у величезне місто з мільйонним населенням, багатоповерховими будинками, щільно забудований численними будинками суспільного призначення, що живе напруженим, нервовим життям. Не тільки Рим, але і невеликі міста (наприклад, Помпей) перетворюються в I ст. до н.е. в упоряджені, культурні центри з різноманітними будинками, прекрасними площами, брукованими вулицями, кам'яним театром і амфітеатром, цирком, численними крамницями і тавернами.
6.Скульптура.
По переказу, перші скульптури в Римі з'явилися при Тарквинії Гордому, котрий прикрасив глиняними статуями по етрусському звичаю дах побудованого їм же храму Юпітера на Капитолії. Першою бронзовою скульптурою була статуя богині родючості Церери, відлита на початку V ст. до н.е. З IV ст. до н.е. починають ставити статуї римським магістратам і навіть приватним особам. Багато хто з римлян прагнув поставити статуї собі чи своїм предкам на форумі. В II ст. до н. е. форум був настільки захаращений бронзовими статуями, що було видано спеціальне рішення, по якому багато з них були зняті. Бронзові статуї, як правило, відливалися, у ранню епоху етрусськими майстрами, а починаючи з II ст. до н.е. - грецькими скульпторами. Масове виробництво статуй не сприяло створенню гарних робіт, так як римляни до цього і не прагнули. Для них найважливішим у статуї представлялася портретна подібність з оригіналом. Статуя повинна була прославити дану людину, його нащадків, і тому було важливе, щоб зображене обличчя не поплутали з ким-небудь іншим. На розвиток римського індивідуального портрета вплинув звичай знімати з померлих воскові маски, що потім зберігалися в головній кімнаті римського будинку. Ці маски виносилися з будинку під час урочистого похорону, і чим більше було таких масок, тим знатніше вважався рід. При скульптурних роботах майстра, видно, широко використовували ці воскові маски. На появу і розвиток римського реалістичного портрета вплинула етрусська традиція, якою керувалися етрусські майстри, що працювали на римських замовників. З кінця III в. до н.е. на римську скульптуру починає впливати чудова грецька скульптура. При грабежі грецьких міст римляни захоплюють велику кількість скульптур, що викликають захват навіть у практичних і консервативних римлян. У Рим буквально заюшив потік грецьких статуй. Наприклад, один з римських полководців привіз у Рим після свого походу 285 бронзових і 230 мармурових скульптур, інший віз у тріумфі 250 возів із грецькими статуями. Грецькі статуї виставляются скрізь: на форумі, у храмах, термах, віллах, у міських будинках. Незважаючи на достаток оригіналів, вивезених із Греції, народжується великий попит на копії з найбільш відомих статуй. У Рим переселяється велике число грецьких скульпторів, що копіюют оригінали знаменитих майстрів. Рясний приплив грецьких шедеврів і масове копіювання гальмували розквіт власне римської скульптури. Тільки в області реалістичного портрета римляни, що використовували етрусські традиції, внесли свій внесок у розвиток скульптури і створили кілька чудових робіт (капітолійська вовчиця, Брут, Оратор, погруддя Цицерона і Цезаря). Під впливом грецького мистецтва римський портрет починає втрачати риси натуралізму, властиві етрусській школі, і здобуває риси деякої узагальненості, тобто є справді реалістичним.
7. Наука.
Характерною рисою мислення римлян був практицизм, любов не до теоретичних, а до прикладних наук. Так, наприклад, високого рівня розвитку досягла в Римі агрономія. Збереглося кілька сільськогосподарських трактатів - Марка Порція Качана (II ст. до н.е.), Теренция Варрона (I ст. до н.е.), де ретельно і глибоко досліджуються різні агрономічні проблеми. Римський архітектор Витрувій написав спеціальний трактат «Про архітектуру» у 10 книгах, що свідчить про високий · рівень римської архітектурної думки. Бурхливі події останнього сторіччя Республіки, запекла політична боротьба, що велася в народних зборах і сенаті, сприяли розвитку ораторського мистецтва і риторики. З'являються посібники з риторики, де викладалися основні правила ораторського мистецтва. Незважаючи на сильну залежність від грецьких зразків, римська риторика змогла перебороти їх і сказати тут нове слово. З посібників з риторики потрібно назвати роботу невідомого автора «Риторика до Гереннію» (деякі приписують її складання Цицерону) і кілька робіт Цицерона - «Брут», «Про оратора». Великий розвиток одержала наука про право: правознавство, чи юриспруденція. Перші дослідження з'явилися ще в II ст. до н.е., а в I ст. до н.е. існувала вже солідна юридична література. Особливо потрібно відзначити 18 книг «Цивільного права» і «Дефініції» Квінта Муція Сцеволи (вони, на жаль, не збереглися). Найрізноманітніші юридичні питання зачіпалися в численних мовах Цицерона. У I ст. до н.е. зародилася і римська філологія. З'явилися спеціальні дослідження з граматики, про вживання букв, виникнення латинської мови, філологічні коментарі до комедій і трагедій письменників II ст. до н.е. Найбільш великими фахівцями в області римської філології були Нигидій Фигул, що написав великі граматичні коментарі, і його учень Теренцій Варрон, автор твору «Про латинську мову» і багатьох інших добутків. Як величезна Римська держава складалася з багатьох різнорідних частин, ще механічно зв'язаних між собою і не злилися в органічне ціле, так і римська культура позньореспубліканскої епохи являла собою з'єднання багатьох початків - етрусського, споконвіку римського, італійского і грецького. Складений характер римської культури пояснює еклектизм багатьох її сторін. Література:
1. Винничук Л. Люди, норови та звичаї Древньої Греції та Риму. - М. 1988. 2. Історія Древнього світу./ під ред. Яковлєва В. А. 3. Культура Древнього Риму./ під ред. Голубєва Є. С.- М. 1982. 4. Історія культури Древньої Греції і Риму. - М. 1986.
|