Головна Пошук
робота на Тему

 

Історичні корені української національної символіки - [Реферат]
 

 Хочемо ми цього чи ні, інтерес до історії того скажімо, три­зуба або жовто-блакитного прапора буде постійно поглиблюватися. відтак виникатимуть конфлікти навколо такого наболілого питання, як використання цієї символіки в пов­сякденному житті. І дивуватися цьому не слід, оскільки з часів культу особи Сталіна і застою наша наукова літера­тура пов'язувала походження тризуба і жовто-блакитного прапора в основному лише з буржуазно-націоналістичною Центральною радою та петлюрівською Директорією, тими кривавими подіями, які відбувалися тоді на українській землі.

 Справді, ці атрибути .державності були прийняті Цент­ральною радою в 1918 p: Про це протягом багатьох десяти­літь однобоко, на догоду якимось «вищим інтересам» (а не об'єктивному висвітленню суспільних процесів), розтлума­чувалося нашими ідеологічними інстанціями, позбавляючни дослідників бодай ретроспективного погляду в наше мину­ле, боячись, певно,. того, аби народ не знав про коріння своєї національної символіки, її історичну традицію. А вона, зад­ля істини мусимо сказати, справді глибока, багатовікова. Тож дуже прикро, що й сьогодні часто доводиться чути: національною символікoю не треба нікого дратувати, бо це, мовляв, символіка Петлюри й Бандери. З огляду на такі підходи маємо своєчасно правдиво і кваліфіковано розтлу­мачити людям походження й традиції національної симво­ліки з тим, аби вони самі вирішували, що повинно залишатися в оновленому суспільстві.

 Вирішуючи це питання, треба, як дуже слушно зауважу­вав дореволюційний російський дослідник Володимир Бє­лінський, пам'ятати, що «древня емблема чи колір мають завжди незмінно бути збережені в державних відзнаках у недоторканому вигляді подібно тому, як у роду зберігають­ся давні традиції і' герб». Нововведення в галузі гербових та інших ознак державно-національного характеру, продов­жує Бєлінський, позбавляють емблему і колір історичної популярності і надають їм характеру офіційного штемпеля, якими вони ніколи не повинні бути

 До речі, національні кольори, шановані в багатьох краї­нах протягом століть, за часів національно-визвольної чи буржуазно-демократичної революцій об'єднуються, як пра­вило, на прапорі нових державних формувань. Подібні фак­ти мають місце в соціалістичних країнах. Так, державні ко­льори сьогоднішньої Польщі - червоний і білий - відомі ще з Х-XI століть, а в 1918 p. саме вони утворили сучас­ний прапор цієї країни. Угорський державний стяг за тра­дицією, яка сягає XIII ст., має таке поєднання кольорів - червоно-біло-зелений; у сучасному вигляді прапор з'явився вперше ще на початку XVII ст. Головне знамено Румунії несе в собі традицію поєднання трьох кольорів (синього, жовтого й червоного) з 1848 p. Таке глибоке історичне ко­ріння має сьогоднішня, державна символіка більшості країн світу. Це, природно, слід врахувати нашим вітчизняним до­слідникам, котрі беруть на себе відповідальну місію дава­ти рекомендації щодо обгрунтування державної й права на існування національної символіки.

 Як свідчать історичні джерела, східні слов'яни використовували символічні знаки ще в період родоплемінного ладу на території України. Ними для вирізнення роду чи пізні­ше-окремих знатних родин могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, дещо пізніше-півмісяць, зірки, квіти, зброя геральдичні звірі та птахи, зокрема олені, орли...

 Це пояснювалося тим, що кожний рід первісних людей обожнював для себе якогось звіра, птаха чи явище природи, маючи його за символ. А зображення, наприклад сонця, слу­жило родовим знаком. У ті часи ці знаки часто використо­вувалися для означення пасовищ, водоймищ, а також, що дуже важливо, для визначення територіальних меж певного роду.

 З початком розкладу роду, виділення з нього общин і сімей, у процесі переходу до общинної, а потім і до приватній власності родові емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом - в особисті. Особливого поширення на­бувають знаки, які ставляться для означення приватної власності, скажімо, на засоби праці, побутові предмети. В першу чергу, їх вживають ремісники й купці. Останні, зокрема, щоб відрізнити свій товар від товару інших куп­ців, ставили торговельні знаки, наприклад на круги воску.

 Це було щось на зразок тавра. Ними користувалися також ювеліри, гончарі та інші ремісники.

 Знаки власності широко використовуються для тавру­вання худоби, різних знарядь праці, бджолиних вуликів, бортних дерев тощо. А мисливці ставлять свої тавра на шку­рах звірів.

Ці знаки у вигляді «рубежів», «курячих лап», «коліс» «вил» можна побачити на багатьох пам'ятках матеріальної культури нашого народу. Серед тих, що датовані першими століттями нашої ери, бачимо іменні знаки боспорських ца­рів (їхня держава знаходилася на Керченському півостро­ві), в основі яких триденс, або тризуб. Трохи пізніше- VI-VIII ст.-цей знак можна зустріти серед археологіч­них знахідок Перещепинського городища на Полтавщині та Мартинівського - на Київщині. Зображення тризубця давніх поселень засвідчують: задовго до Рюриковичів вони були (як символи влади) знаками родових старійшин чи племінних вождів.

 Перша згадка про знаки в літописах належить до Х ст. Посли київського князя Ігоря (912-945 рр. при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки (з відповідними знаками), що служило символом їх повноважень. А його дружина Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській - аж до Новгорода, про що зберегла­ся згадка в «Повести временньїх лет».

Князівський знак Київської Русі добре знали й за її ме­жами. Так, на малюнку відомого болгарського рукопису «Хроніка Манасії» (XIV ст.) зображені дружинники великого князя київського Святослава під Доростолом з прапо­рами, держаки яких увінчували тризубці.

За Київської Русі тризуб стає великокнязівським зна­ком. його зображення відоме з печатки Святослава Ігоревича (загинув 972 p.), де чітко вирізняється князівський знак у вигляді «Ш»-тризуб, відомий нам сьогодні як знак Рюриковичів. До речі, вперше його назвав так відомий російський історик М. Карамзін.

Згодом цей знак карбується і на срібних монетах вели­кого князя київського Володимира Святославича (980- 1015 рр.). На них, зокрема, зображено з одного боку порт­рет володаря, а з іншого - тризуб і напис «Володимир на столі, а це його серебро».);

 Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, збу­дованої в другій половині XI ст. Його зображення, як пові­домляють зарубіжні українознавці, знайдено також на варязькому мечі, в гербі великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Еріка (Швеція), що породичався з династією Володимира Святославича.

 Існує близько сорока версій, які пояснюють походження тризуба. Зокрема, можна-погодитися з твердженням до­слідників зарубіжних українознавчих центрів, що тризуб, як первісне обожнювання рибальського знаряддя, а згодом віднесення його до символу влади, міг виникнути в різних народів і в різні часи незалежноИ це цілком ймовірно, ос­кільки його сліди простежуються в Скандінавії, Візантії, Греції. Крім згаданих уже знахідок на території України, тризуб знайшли і під час розкопок давнього городища біля Новгорода.

 До вищенаведеної версії походження тризуба можна до­дати ще такі: це - уособлення трьох природних стихій - повітря, води й землі; зображення атакуючого сокола Ака­демік Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що підвіски з три­зубом могли бути знаками князівської адміністрації (на зразок татарських).

Слід зазначити, тризуб, який зустрічається на трапеціє­подібних підвісках, знайдених при розкопках у Новгороді, в багатьох деталях співпадає із зображенням знаків сріб­них монет князя Володимира. Крім того, підвіски із знаком тризуба і складним орнаментам (що може свідчити про ди­настичний знак) виявлено під час археологічних робіт у Києві, Білгороді, Новгороді.

 Тризуб, як знак князівської власності Рюриковичів, ши­роко використовувався і в державному житті Київської Русі: на печатках, якими скріплювали міжнародні догово­ри, на князівських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крім того, виконані в бронзі чи сріблі тризуби прикрашали пояси дружинників князівського війська, його зброю і знамена

 С Після смерті Володимира Святославича знаки тризу. ба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015-1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019- 1054 рр.) і навіть тмутараканського князя Мстислава Хоробпрого

 Цікавий такий факт: знак влади у вигляді двозуба ви­користовували син Ярослава Мудрого-Ізяслав (1054-1078 рр.) та його спадкоємці - туровський князь Яропол» (помер 1087 p.), великий князь київський Святополк (1093- 1113 рр.), переяславський і київський великий князь Всево» лод Ярославич (1078-1093 рр.), чернігівські княаі Олег «Гориславович» (помер 1115 p.), Всеволод Ольгович (по* мер 1146 p.), Микола Давидович (помер після 1152 p.), ra< лицький князь Лев Данилович (1264-1301 рр.).

 У цьому немає нічого дивного, оскільки археологічні розкопи вже згадуваного Мартинівського та Хоцьківського городищ на Київщині засвідчили наявність подібних знаків, як-і тризубів, на тогочасних предметах. А от і великий князь київський Володимир Мономах (1113-1125 рр.) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославича. Подібний знак мав на своїй печатці. уділь­ний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Данилови­ча-перша половина XIV ст.), який був родоначальником князів Острозьких. Отже, в цьому неважко переконатися,- зображення тризуба було поширене на всіх землях Русі протягом багатьох стол|ть^

У період феодального роздроблення Русі тризуб поступо-' во витісняється з ужитку. На зміну приходять: на Київ­ській землі-зображення святого архистратига Михаїла, а на західноукраїнських-лев, що дереться на скелю.

 Доречі, золотий лев був геральдичним символом князя Юрія Володимировича Долгорукого Суздальського, якого вигнав з Переяславля його брат Ярополк. Це зображення прикрашало герб польського міста Ченстохови, монети кня­зя Володислава Опольського, а в гербі міста Володимира - колишній вотчині спадкоємців Юрія Долгорукого-зберіг­ся до XX ст. '.

 Кілька слів про міську геральдику. Зарубіжні дослідники вважають, що вже в першій грамоті Вітовта, дарованій Києву, було зазначено, яким має бути герб міста. Однак до нас цей документ не дійшов. Очевидно, в ті часи за герб правило зображення так званої куші-лук зі стрілами в колі. Деяке пояснення цьому знаходимо у творах київсько­го біскупа Верещинського, датованих кінцем XVI ст. Він пропонує поділити місто на три частини, і кожній з них на­дати свою символіку, а в гербі старого Києва - Подола - вмістити зображення руки (простягнутої з хмари), яка три­має королівський скіпетр, замість «варварського лука зі стрілами».

 Оскільки наша наукова література довгий час доводи­ла, що тризуб не мав поширення на західноукраїнських зем­лях, то хотілося б звернути увагу на середньовічний герб Львова: зображення лева на фоні або поряд із міською бра­мою, над якою обов'язково стримлять три вежі (що це- як не тризуб)

 Зображення святого архистратига Михаїла було за­тверджено 10 лютого 1853 p. обов'язковою атрибутикою верхньої частини щита гербів таких міст Київської губер­нії, як Звенигородка, Васильків, Канів, Тараща, Черкаси і Чигирин.

Коли 1878 p. у Києві за проектом архітектора О. Шіллє збудували нове приміщення міської Думи, то її купол при­красила велика статуя патрона міста - архистратига Ми­хаїла. Проте його постать не відповідала тій, що на гербі (на це справедливо вказала Л. Терещенко). Архангел зобра­жений тут у динаміці: він стоїть на золотій кулі, у прави­ці - піднятий меч, під ногами - змій. На гербі його пос­тать виконана з срібла, на будинку Думи - із золота. Він зображений на гербі без шолома, в панцирі римського легіо­нера, з трикутним щитом княжої доби XI-XII ст. та полу­м'яним мечем (донизу) в руці. Зауважимо, що змій не на­лежить до іконографії архистратига Михаїла. Скажімо, на гривні Володимира Мономаха, знайденій 1821 p. на Черні­гівщині, цього символу немає. Пояснення такій розбіжнос­ті, на думку Л. Терещенко, в тому, що Дума споруджувала­ся невдовзі після придушення польського повстання 1863 p., а отже, зображення змія, кинутого під ноги архистратига, мало б символізувати польський націоналістичний рух, на який архангел Михаїл замахнувся мечем. Ця статуя на бу­динку міської Думи стояла до середини 20-х років, після чого її замінили на,червону зірку.

Окремо хотілося-б сказати про дослідження з історії української геральдики зарубіжного вченого Романа Климкевича, котрий визначив регіональні герби наших земель, по­чинаючи з часів Київської Русі. Так, за його висновками, правильний опис герба для Полісся має бути таким: у чер­воному полі й на срібному коні з блакитною упряжжю ли­цар у блакитному уборі, який тримає у піднятій правиці срібний меч, а на лівому рамені - блакитний щит із золотим двораменним хрестом.

Щодо гербового знаку Підляшшя, то висновок Климкевича такий: у срібному полі й на червоному коні з блакит­ною упряжжю лицар у блакитному уборі з блакитним під-інятим мечем у правиці та золотим двораменним хрестом у

-блакитному щиті на лівому рамені. Їз запровадженням козацького реєстрового війська на Україні з'являється нова гербова символіка-лицар-козак з самопалом. Це зображення широко використовується на печатках запорозьких козаків, у тому числі й на випадок ук­ладення міжнародних угод. Його бачимо на печатках, почи­наючи з 1596 p., коли старшим Війська Запорозького був Ігнат Васильович, а також у часи гетьманування Петра Са­гайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Михайла Ханенка, Івана Скоропадського...

 Коли в травні 1848 p. на західноукраїнських землях у ході революції в Австро-Угорщині організовується Головна Руська Рада Львова і бере за свій герб зображення золотого лева, тобто повертається до традиції часів князя Данила Галицького та його сина Лева Цей же знак беруть за свої кокарди і створені з початком першої світової війни україн­ські січові стрільці, що формувалися в складі австро-угорського війська з населення Буковини та Галичини. До речі, тризуб як кокарда також використовували частини Україн­ської Галицької Армії, Червоної Української Галицької Армії. Для УГА навіть було засновано орден «Золотий три­зуб» чотирьох ступенів.

 Після того, як улітку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретаріат як органи правління України, постало питання про вироблення симво­ліки цієї державної автономії. 16 вересня голова Централь­ної ради М. Грушевський висловив у газеті «Народна воля» свою думку щодо гербових знаків України. Великі події, за­значає він, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, і вони, хоч часом і дрібні, таж домагаються свого вирішення, бо з суми таких питань кі­нець кінцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань - це питання про те, що мусить вважатися гербом України.

 Питання, продовжує автор, складне, «бо загально при­знаного, постійного державного герба України не було. Були ріжні знаки, які більш-менш підходять під се понят­тя...». Зокрема, він вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо і на печатках київського магістрату XVII-XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом і шаблею - герб Війська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську держав­ність.

 Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензії, вважатись гербовим знаком України лев -герб міста Льво­ва (не Галичини), ангел з спущеними мечами-польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем - пізніший казьонний герб м. КиЇва».У листопаді 1917 p. Центральна рада проголосила Укра­їнську Народну Республіку. Питання про національний герб постало з усією гостротою. Тоді ж за ініціативою Генераль­ного секретаріату народної освіти в Києві відбулася спеці­альна нарада, в якій узяли участь знавці українського на­ціонального мистецтва, старовини й гербознавці. На ній про­понувалися такі символи майбутнього герба України:

- архангел Михаїл;

- козак з самопалом;

- золоті зорі на синьому тлі (ЗО - за кількістю істо­ричних земель України);

- золота буква «У» (Україна або УНР-Українська Народна Республіка) на синьому тлі;

- золотий плуг на синьому полі як символ «творчої мир­ної праці в новій Україні», з умовою, що саме цей знак займе основне місце на щиті, складеному з історичних укра­їнських гербів. Як щитоносці пропонувалися «символи тру­дящого народу» - жінка з серпом з одного боку й робітник з молотом - з іншого.

 Однак після прийняття 22 січня 1918 p. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною її голова М. Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі - тризуб. Мотивував він тим, що «Українська народна рес­публіка, ставши наново державою самостійною, незалеж­ною, мусіла вибирати собі й державний герб.., найбільш на­туральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак-тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадків. Так і було ухвалено. Проекти герба, підготовле­ні художником В. Кричевським, були затверджені в берез­ні 1918р.

 Ясна річ, у такому рішенні вирішальну роль відіграла концепція історика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республіка - «єдина спадкоєми­ця Русі» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».

Зображення тризуба було і на малій та великій печатках Центральної ради. Відзнакою української буржуазної дер­жавності залишався він і за часів гетьманщини П. Скоро­падського та Директорії, використовувався також на гро­шових знаках, що їх випускала Центральна рада.

 Після 22 січня 1919 p., коли об'єдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної держав­ності. Пізніше, в 20-40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували різні політичні організації Західної Украї­ни, Буковини; за наших часів-емігрантські угруповання на Заході

 Прапор, як засіб сигналізації, відомий з античних часів. Перші, давньоруські знамена, зазначав російський дослід­ник Л. Яковлев, як і перші прапори інших народів древнос­ті, були досить простими: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмут трави, кінські хвости - у літописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».

 Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освя­чувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Відтепер на вершку кріпився не гострий нако­нечник, а хрест; замість однієї-дві-три «чолки» різних кольорів (з часом вони будуть замінені великими клинопо­дібними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святині зростає-жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.

 Слов'яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.! Стяги спершу возили разом зі зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: «наволочив стяги» -прикріпити їх до держаків і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» - військо стоїть готове до бою.

 Збити стяги ворога -значить зігнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповідає літопис, руські князі непомітно підійшли до стану половців і «перебродити че­рез реку Сулу, й кликнуша на них, половці же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».

 Прапороносцями призначали, як правило, визначних бо­гатирів, які мали за обов'язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьі»-знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку - «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».

 За давніх часів колір набув свого державного значення в першу чергу на військових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князівських грамотах.

 Форма, зображення на ньому колір прапора не змінюва­лись, поки зберігалася віра в народі, оскільки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змі­нювати народну святиню, якій поклонялися з вірою і споді­ваннями на заступництво.

 Ця ідея святості військового знамена перейшла і в хрис­тиянську епоху: на зміну язичницьким символам-дереву життя, фантастичним тваринам приходять нові -зображен­ня Хреста Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудо­творця тощо. Ці образи вишивають золотом і сріблом на шовкових стрічках, які прикріплюють до високих держаків-дротиків з наконечниками різної форми.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомос­ті про кольори прапорів Київської Русі. Наприклад, «Сло­во о полку Ігоревім» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубіжного історика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землі (київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».

 Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів(1910р.), такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публіка­ціях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьій, оранжевьій, желтьій».

 Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорів, які були в широкому вжитку в народів, що заселяли сучасні ук­раїнські землі, має глибоке корінняі За свідченням хроніки Зіморовича (відома з середини XVII ст.), щойно заснова­ному місту Львову (1256 p.) надається герб, на якому зоб­ражується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори по­єднували на знаках Руського воєводства за часів Речі Пос­политої, а також на землях Закарпаття.

 Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготов­ляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.

Загальновідомий факт: у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 p., в якій об'єднані сили слов'янства і прибалтій­ських народів розгромили німецьких псів-рицарів, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війсь­ка, зокрема зазначає, що корогва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазу­ровому полі», Перемишльської землі «мала на прапорі жов­того орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапори Подільської землі при­крашали зображення сонця на білому полі.

На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Бреста, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик об­межився загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь- В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так звані «гедеміновї стовпи» (три білих стовпи на чер­воному полі).

Корогва-найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отаманської Порти - Константинополя, пере­слідували ординців, які нападали на українські землі, від­войовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів,- поразка, ганьба.

 Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемир'я видавали військову корогву. Так, знаючи про те, що запорожці мають у своєму таборі на Солониці прапор австрійського імператора «з кармазино­вого адамашку», гетьман польський Жолкевський пропону­вав мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію». .д. v" На козацьких прапорах XVI-XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя - все, що було на той час характерним для мотивів українського народно­го образотворчого й декоративного мистецтва.

 Треба додати: за свідченням зарубіжного історика Ми­хайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запо­рожців у походах у Крим, Туреччину, Західну Європу, ви­шивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли над козацькими головами під час бойових походів під проводом Ружинського, Косинського, Наливай­ка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенішим було зображення козака, воно стало гербом Низового війська.

 Поряд зі своїми, козаки користувалися корогвами воло­дарів, котрі брали їх на службу, наприклад, стягом із зобра­женням чорного орла - австрійського імператора, з білим орлом - польського короля.

 А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648-1654 рр. (опис 14 з них зберігся в тому ж фонді). З них чотири-мають поєд­нання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох -герб Києва -лук із стрілою в колі (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук - цеглисті. Ще на одному блакитному - коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша - жовтого, лиштва - си­нього. До речі, на думку історика Я. С. Ісаєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.

 Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий - 7, блакитний -6, жов­тий-5, чорний-4 і лише одного разу-зелений. 3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного полот­нища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом - козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні.

 Подібні барви поширюються і на знамена козацьких пол­ків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійськоі сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі - чер­воний хрест, над ним - корона і блакитні лаври.

 Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори пе­реважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михай­ла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовсько-го, багатьох представників генеральної старшини.

 Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів; Наприклад, на од­ному з них - архистратиг Михаїл, одягнений у золоту ки­рею і блакитні штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.

 Водночас традиція поєднання жовтого і блакитного ко­льорів поширюється і на герби тогочасних міст України.

Крім того, слід зазначити, що герби восьми з одинадця­ти повітових міст Київського намісництва, обрамлені жовто-блакитними корогвами.

 Пізніше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згада­них шести міст Київської губернії, то над обов'язковою верхньою частиною щита (що відтворювала в кольорах герб Києва) височіла п'ятикінчаста золота вежа.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісни­цтва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського. їх а бачимо на гербах Прилук (у голубому полі золота голова бика з золотими рогами) та Лохвиці (в золотому полі ка­м'яні ворота, над якими три гострокінчасті вежі з голубими флюгерами). «»

 Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чер­нігова - голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд із постатями святих, і ткацького човника. У кравців-червоний, золотим позментом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку-розп'яття Христове, а з іншого-пресвята Богоро­диця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці від­давали перевагу червоному, синьому, срібному, м'ясники- зеленому.

 Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Так-от, чер­нігівські ремісники вкривали покійників: кравців - синім з золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів - синім з зеленим хрестом, лиштва - червона; шевців - синім з золотим хрестом, лиштва - червона.

 Подібні прапори і поховальне сукно було і в ремісників Ніжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-бла­китний прапор належав цеху ніжинських ткачів.

 А ось які поховальні обряди були минулого століття а Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині - Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одя­гали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольо­рів, які вважалися жалобними. У спідницю червоного кольо­ру наряджати не можна було, оскільки це, за давнім по­вір'ям, могло накликати велику біду на весь рід (вважало­ся, що всі молоді помруть цього ж року).

 Козацькі поховальні атрибути, як відомо, завжди супро­воджував червоний колір, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців покривали черво­ною китайкою.

 Жовті та голубі кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізувався навесні 1849 p. на Гали­чині з дозволу австрійського цісаря Франца Иосифа І. ,

 Але найбільше поширення ці кольори набувають на за­хідноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жінок» Станіслава влаштува­ло вечір пам'яті Тараса Шевченка в березні 1895 p., «Діло» розповідало: «На естраді посеред екзотичних квітів і зеле­ні украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».

 Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували трива­лий час грунт для цього різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому слов'янському світі єд­нанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спор­том, а й відродженням національної самосвідомості. v

 Цією справою першими з кінця XIX ст. займалися львівські «Соколи», що об'єднували спочатку лише інтелі­генцію. Згодом їхня діяльність поширюється на провінційні міста й містечка Галичини. Тоді ж один із провідників ради­кальної партії Кирило Трильовський виступив з пропози­цією заснувати подібну організацію і для селян, додавши до суто спортивних занять і більш практичні цілі для сільських жителів, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвітою. На відміну від міських, Трильовський запро­понував назвати сільські організації «Січами». Невдовзі з 1900 p. він починає організовувати їх у селах Коломий­ського, Снятинського й Косівського повітів, які підпадали під безпосередній вплив його як парламентаря від цього округу. Перша «Січ» створена в Заваллі на Снятинщині, а влітку 1910 p. їх на Галичині було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спільного пра­пора для «Січей» і «Соколів». Підготовка до крайового зльоту цих організацій у Львові, на якому м'ало бути освя­чення їх спільного стягу, дала поштовх дискусії про кольори українських прапорів.

 Жовто-блакитні кольори часто бачимо і на козацькому одязі. Золоті й сині жупани, скажімо, згадуються в народ­них піснях.

Історичні корені української національної символіки - [Реферат]

Дані

розмір: 95,5 кб
скачувань: 85
Автор:

 

сантехник сумы