Головна Пошук
робота на Тему

 

Березневі статті Богдана Хмельницького - [Реферат]
 

1. Вступ.

2. Суперечність Переяславської Угоди.

3."Березневі статті" - важливий правовий документ.

Висновок.

Література.

        

1. Вступ.

В  історичній  науці і до цього часу нема сталої думки, щодо характеру Переяславського договору.  Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував  суверенних прав України.  Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою.  В "Статейному списку" боярина Батуріна протиставляється "Московское государство и войска Запорожского Украина".  Заява московського уряду про те, що Ян Казімір "клятву свою на чем присягал, переступил, а подданных, вас тем от подданства учения, вміщеносвободним", підтверджує, що московський уряд визнав  Україну в момент укладення договору  свобідною державою. В офіційному советському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею.  Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "воссоединение".  Аналіз цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних  виразах  про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову допомогу прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін.  Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором.

 

2. Суперечність Переяславської Угоди.

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв її суверенних прав.  Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглості Польщі.  1655 року Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: ‘я став уже паном  всієї Русі і не віддам її нікому".  Тут характерний вираз "уже", себто після договору з Москвою.  Доказом незалежності України були численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами.  Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий час.  Пилип Орлик у "Виводі прав України" дав блискучу характеристику Переяславської угоди: "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України - урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і "станами" України.  Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності  й ладна Україні.  Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановлено твердої оцінки про те, що саме являло собою ця угода.  Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:

1.                 Унія України з Москвою.

2.                 Васалітет.

3.                 Протекторат.

4.                 Псевдопротекторат.

5.                 Мілітарний союз двох держав.

Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною.  Григор Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правилами вільної нації.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із зовні.  Відтак  він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.  Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар.  Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми  взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий  до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої.  Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин  було б неможливо.  Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки  великої чужоземної держави.  Звичайною платою  за таку допомогу була згода  на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав.  Головним поштовхом до повстання  виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною.  Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль захисника і покровителя України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 році після обліку посольствами оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим,  Молдавія та Валахія.  Проте через поширену серед українців ненависть до "бугорманів" та внутрішні зміни  в самій отаманській  Порті ця угода так і залишилась нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний Московський цар.  З початку повстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу.  Але Москва реагувала надзвичайно обережно.  Зазнавши тяжких втрат  у недавній війні з Польщею,  московіти воліли почекати.  Проте у 1653 році, коли українці стали погрожувати, що віддадуть  перевагу Таманському варіанту, московіти не могли більше зволікати з рішенням.  Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку.  Приймаючи це рішення, московіти також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти оттоманської імперії і взагалі розширити свої впливи.

В останні дні 1653 р.  московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним  зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 січня 1654р.  Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя.  Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив  на потребі України у верховному володарі, назвав 4-х потенційних кандидатів на цю роль:

           польського короля,

           кримського хана,

           турецького султана,

           та московського царя,

 

й заявив, що найкращим для цього є православний цар.  Задоволений тим, що вибір упав на православного царя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.  Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня козацька старшина ввійшла до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут.  За прийнятою у Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, - українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї.  Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, що на відміну від польського короля - цар є монархом і самодержавцем і не присягає своїм підданим.  Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов з церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду.  Проте Бутурлін уперто стояв на своєму.  Нарешті побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося би, простісіньку формальність, Хмельницький погодився все ж таки дати клятву.

Незабаром після того  по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягали на вірність цареві Олексію Михайловичу. та його наступникам.  Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди.  Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи.  Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу.  А доля України в усьому - доброму і лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

 

3. "Березневі статті" - важливий правовий документ.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті".  Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії.  Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С.  Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П.  Тетерею.  Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті".  В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів.  Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр.  В них передбачалося:

  •             стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
  •             стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
  •             стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";
  •             стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
  •             стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
  •             стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополита;
  •             стаття 7 - надіслання російських військ  під Смоленськ;
  •             стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;
  •             стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;
  •             стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
  •             стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

 

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

  •             про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;
  •             про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;
  •             про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

 

 В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті".  Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо.  "Березневі статті" і доповнюючи їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією.  Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих "гетьманських статтях".  (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених.  Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачені, зберігалися лише неточні копії чи переклади.  До того ж російський археограф Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами.  Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди.  На думку російського історика права Василя Сергеєвича   який помер 1910року   угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на "особисті підкорення" цабенів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була "реальною унією". Такі історики, як росіянин Венединт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона   цар  погоджувалася захищати слабину   українців,  не втручаючись  в її внутрішні справи, українці ж  зобов'язувалися сплачувати цареві податки,  надавати військову допомогу  і т. д.

Інший український історик - Вячислав Лепинський - пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року була не чим іншим,  як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною.  В. Лепинський також вказує на серйозні проблеми, які виникли у Хмельницького після підписання Переяславської угоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш за все, про закріплення інституту приватної власності на землю, що була ознакою економічного і культурного ладу Західної Європи.  Іншою такою проблемою було утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, аристократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо "В поняттях московських, пише В. Лепинський, - царська земля "жалуєшся" царем на службу йому і могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться.  В європейських же поняттях Війська Запорізького земля предків, "кров'ю предків заслужена", належить рицарському козацькому родові  і ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова.  Складним було і політичне становище України після Переяславської угоди.  З одного боку Україна під впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя.  З другого боку - Переяславська угода була направлена проти Польщі.  А тому захищаючи Україну від польського натиску, Москва одночасно відривала її від заходу і ставала в залежність до сходу.  З цією метою Хмельницький намагався унезалежити себе від агресивної політики Москви.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших.  У 1954 році під час пишних святкувань 300-річчя українського союзу  в СРСР було  оголошено щоправда, не винили, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання  1648 року.  За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом".  Щоправда, в середині 1980-х років принаймні  один радянський  вчений - Михайло Брайчевський - піддав цей погляд сумніву   що мало катастрофічний наслідок для його кар'єри, однак для всіх радянських  вчених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалося обов'язковою.

 

4.   Висновок.

Зараз, в наш час, немає точного визначення, точної оцінки Переяславській угоді.  Я являюся прихильником  думки, що це був лише воєнний союз двох держав, подібні союзи Україна укладала із Польщею із Кримським ханством із іншими.  Це яскраво доводить в своїх  творах В. Лепинський.  Також критично оцінюють так зване "возз'єднання" України з Росією відомі вчені і дослідники М. Грушевський, М.  Брайчевський.  Російська сторона використала цю угоду в своїх цілях.  Україна була буром між Москвою і Туреччиною і між Москвою і Польщею.  Так історично склалось, що від цього постраждала Україна.  Пізніше до 300-ліття Переяславської угоди у 1934 році в Радянському Союзі було урочисто оголошено цей договір "возз'єднання".  Це було їм так вигідно, що вони не хотіли, щоб Україна отримала свою незалежність, і щоб вона навіки залишалась колонією Росії.

Отже, договір між Україною і Росією не був тим договором, про який ми звикли чути, живучи в Радянському Союзі.  Це була угода, зокрема воєнна угода, двох рівних держав, на рівних основах.

Але суперечки про Переяславську угоду ще будуть тривати і тривати, так як оригіналу договору немає!

 

 

Література.

 

1.   Бобровник С.  В.  та ін.  "Основи держави і права", -К - 1993 рік "АН України".  Інститут держави і права ім.  В.  М.  Корецького.

2.   Гелей С.  "Державницький світогляд В'ячеслава Лепинського" -Л - 1994 рік, "Центральна спілка споживчих товариств України", "Львівский торговельно-економічний інститут".

3.   Полонська- Василенко Н.  "Історія України" -К -"Либидь" 1993 рік.

4.   Субтельний О.  "Україна.  Історія. ".  -К -"Либидь" 1993 рік.

Березневі статті Богдана Хмельницького - [Реферат]

Дані

розмір: 65,5 кб
скачувань: 59
Автор: