Головна Пошук
робота на Тему

 

Світові релігії - [Курсова робота]

Складнішим і своєрідним явищем в історії релігії було виникнення над­національних, або світових релігій.

До них належать: буддизм (виник у VI ст. до н. е., нараховує до 400 млн віруючих), християнство (ви­никло у І ст. н. е., нараховує близько 1,7 млрд віруючих), іслам (виник у VII ст. н. е., нараховує 935 млн віруючих). Кількість віруючих світових релігій наве­дена на початку 90-х років і може розглядатись як приблизна.

Буддизм є найдавнішою з світових релігій. Якщо звернутися до буддиста із запитанням про те, як ви­никла релігія, котру він сповідує, то відповідь буде короткою: її проголосив людям Шак'ямуні (пус­тельник з племені шак'їв) понад 2,5 тис. років тому в Індії.

За легендою, після численних перероджень Будда (що означає на санскриті "освітлений вищими знан­нями") прийшов на землю, щоб виконати свою місію порятунку, вказати людству шлях до виходу із страж­дань. Для свого останнього переродження, а він про­йшов їх 550, під час яких побував 85 разів царем, 83 рази пустельником, 5 разів рабом, тричі парієм, а також великою кількістю різноманітних тварин, Буд­да обрав царевича Сіддхартху (563-483 рр. до н. е.), який належав до знатного роду (родове ім'я - Гаутама).

Рід належав до племені шак'їв, що жило 600- 500 рр. до н. е. в долині р. Ганг, в середній її течії. Мати Сіддхартхи - дружина правителя Майя (або Махамайя) - одного разу побачила уві сні, що їй у бік увійшов білий слон, а через деякий час вона народила дитину, яка з'явилася на світ незвичайним способом (вийшла з боку матері). Малюк зробив кілька кроків і вигукнув заклик, котрий почули усі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Лумбіни, що знаходиться тепер на території Непалу, у 10 км на північ від індійського кордону. Цариця переселилася зі своєї столиці до батьків. Через сім днів після пологів вона померла. Боги подарували новонародженому подарунки.

Дізнавшись про народження царського сина, па­лац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши та тілі новонародженого "риси величі", Асита засміявся і заплакав. "Я сміюсь, - сказав він, - від радості, що рятівник явився на землю, і плачу тому, що мені не випадає щастя жити довго, щоб побачити звершення ним свого подвигу". Ново­народженого назвали Сіддхартхою, що означає "той, хто виконує своє призначення".

Однак повелитель землі зовсім не хотів втратити сина, що обов'язково сталося б, якби син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину пік­луванням і багатством, старанно маскуючи від нього похмурі сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхартха вражав усіх своїми непересічними здібностями, си­лою, спритністю та розумом. Досягнувши повноліття, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Жит­тя сім'ї сповнилося радості і щастя.

Одного разу, проїжджаючи під час прогулянки містом в оточеній танцюючими та співаючими дівчатами колісниці, Сіддхартха побачив вкритого гнійними ви­разками хворого, згорбленого роками слабого старця, поховальну процесію та аскета, що поринув у думи.

Ці "чотири зустрічі" все в ньому перевернули. Він дізнався про страждання^ які випадають на долю лю­дини. Тієї ночі він крадькома залишив свій дім, щоб на самоті знайти шлях, який звільнив би людей від страждань.' Шлях до порятунку відкрився на березі річки Напранджани в містечку Урувіл'я (нині Бух Бодх-гая), коли під час відпочинку під деревом Сід­дхартху осяяла істина, і він став Буддою.

Вважають, що суть відкриття, зробленого Гаута-мою у день великого прозріння (що й є суттю власне буддизму), викладено Буддою у першій же його про­повіді. В ній коротко розкривається вчення про чоти­ри "святі Істини": "жити - значить, страждати", "причина страждань - бажання"; "для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань"; "шлях по­збавлення від бажань - дотримуватися вчення Буд-ди", яке може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання людських почуттів, бажань, досягнення вічного блаженства у житті з божеством і абсолютного спокою.

Хоча страждання викликаються насамперед фак­торами біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (смуток, відчай), однак буддизм не залишає без уваги фактори другого порядку.

Будді, наприклад, приписують такі слова: "Воло­дарі царств, котрим належать багатства і скарби, по­жадливо поглядають один на одного, підкоряючись своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють саме так, не знаючи втоми, пливучи течією ненадійності, ведені хтивістю і звірячим бажанням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?"

Підкреслимо, що буддизм зводить у абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Власне життя, існування у будь-якій формі завжди є обов'язково стражданням та злом. Цим буддизм відрізняється від інших релігій, які були до і існують після нього.

Справді, в усіх релігіях, як правило, "світ зем­ний", "світ чуттєвий" принижується, а протиставле­ний йому "світ небесний" звеличується, утверд­жується як "істинне буття". Звідси - логічний висно­вок, що перебування у земному світі повинно бути використане для підготовки до "життя" у "світі не­бесному". Зрозуміло, що "вічне життя" дається як винагорода за перетергшені страждання під час пере­бування на землі.

Зробивши відправним пунктом свого вчення то­тожність будь-якого існування зі стражданням, буд­дизм вже не зміг припустити можливість якогось іншого буття, крім повного страждання. Смерть, що е водночас стражданням, також не позбавляє від мук. Шсля неї розпочинається нове, знову наповнене стражданнями існування: вчення брахманізму щодо переродження залишилося у буддизмі незмінним.

Однак буддизм вказує шлях до порятунку, до по­долання страждань. Він полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, вічного блаженства у злитті з божеством і досягнення абсолютного спо­кою - нірвани. Шлях до порятунку сформульовано у "третій святій істині": "Що ж є святою істиною по­збавлення страждань? Це - повне позбавлення ба­жань, повне заперечення їх і усунення їх". Допомогти у здійсненні цього шляху можуть вісім доброчинно-стей: правильні погляди, правильна рішучість, пра­вильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильний напрям думки і правильне зосередження.

Чуттєвий світ у буддизмі позначається терміном "сансара", запозиченим буддистами з брахманізму. Переконувати віруючих Індії епохи формування буд­дизму в тому, що світ сповнений страждань, не було потреби. Це стверджували існуючі релігійні філо­софські традиції, це відчували прості люди на своєму життєвому шляху саме тоді, коли руйнувались вікові суспільні традиції: коли податковий прес вичавлював з людей усі життєві соки; коли на кожному кроці лю­дину підстерігала страшна перспектива розорення, зубожіння, рабства. За таких умов традиційно-релі-гійне критичне ставлення до чуттєвого світу знайшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли пер­спективу радісного щасливого життя тому, хто наро­дився раджею, багатим купцем, могутнім воєна­чальником у разі слідування релігійним діям, прине­сення жертв, то буддійські проповідники повністю заперечували існування життя без зла, без страждань.

Демон зла, бог смерті Мара пробував залякати "Просвітленого" страшними бурями. Щоб спокусити його радощами життя і змусити відмовитись від вка­зування людям шляху порятунку, він посилав до нього своїх гарних дочок. Сім днів (згідно з іншими твердженнями - чотири тижні) розмірковував Будда і все-таки переборов нерішучість. Неподалік Бенаре-са (нині Сарнат) Будда проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями свою першу проповідь. В ній він стисло сформулював основні положення нової релігії, або, як кажуть буддисти, "привів у рух колесо дхар-ми". Протягом 40 років, оточений учнями, ходив він горами й долинами поблизу Гангу, творячи дива і проповідуючи своє вчення. Спочатку воно називалося дхармою (слід розуміти як закон життя). Потім нова релігія стала носити ім'я свого засновника - буддизм.

Помер Будда, згідно з легендами, у 80-літаьому віці в Кушинагарі (що, як твердять, відповідає су­часній Каспі) Будда, що лежав під деревом у позі ле­ва, звернувся до ченців і мирян з такими словами: "Тепер, ченці, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене піддягає руйнуванню! Для врятуван­ня докладіть усіх зусиль!" Смерть Будди буддисти на­зивають досягненням великої нірвани. Згідно з кано­ном, Будда помер у день травневого повнолуння. Цю дату шанують, як дату народження та прозріння, то­му її називають "тричі святим днем".

Буддійська релігійна література нараховує багато тисяч творів. Канонічною вважається Тршіітака, що включає в себе 3 частини: віная-літака (міфи про Будду та його повчання); сутта-пітака (притчі й бесі­ди , Будди та його послідовників), абхідхарма-гатака (філософія буддизму).

Різноманітні школи і течії буддизму вносили по­правки до Трипітаки. Тому у 1871 р. в Мандалаї (Бір­ма) було скликано спеціальний собор, на якому 2400 делегатів шляхом зіставлення різних списків та перекладів Трипітаки створили її уніфікований текст. Пізніше його вирізьбили на 729 мармурових плитах, кожна з яких зберігалася у невеличкому окремому храмі. Так було створено своєрідну бібліотеку, яка зберігала канон і стала місцем, шанованим буддистаг ми всього світу.

Крім канонічної літератури, буддисти вважають корисною і неканонічну. В цілому це збірники біографії Будди або коментарі до канону; складалися вони у II-VIII ст. н. е. Найбільше неканонічної літератури було написано у IV-VIII ст. н. е. в період розквіту буддизму в Північній Індії і на Цейлоні.

Моральні заповіді буддизму (панчашила) мають характер заборон: 1) не вбивати жодну живу істо­ту; 2) не брати чужої власності; 3) не торкатися чужої дружини; 4) не говорити неправди; 5) не пи­ти вина.

Послідовник Будди не повинен відповідати злом на зло, має захищати інших від насильства, не мета­тися за несправедливість. Буддист спокійно, терпляче ставиться до зла, ухиляючись лише від співучасті в ньому. Положення буддизму про непротивлення злу насильством, заклики до терпіння примиряють віруючу людину з її долею, роблять її пасивною та покірною.

Перші буддійські громади складалися з жебрую­чих ченців. Вони носили простий одяг жовтого ко­льору (ознака нижчої касти), жили з милостині, їли один раз на добу - перед заходом сонця, тобто вели суворий, аскетичний спосіб життя. Чернечий буддизм отримав назву хінаяна. Але не всі послідовники Буд­ди погоджувалися бути ченцями, а залишатися "у миру". Вони склали другий напрям у буддизмі - ма-хаяну. їхні головні релігійні обов'язки - виконувати п'ять моральних заборон і жертвувати на користь чернечої громади. Основу буддійської релігійної орга­нізації (махаяни) складає група віруючих мирян, очолю­ваних ченцем, які групуються навколо певного храму.

Протягом VII-XIV ст. у Тібеті виникла і набула поширення така форма буддизму, як ламаїзм (лама - чернець) (20,6 млн). Його засновником є тибетський лама Цзонкаба (кін. XIV - поч. XV ст.). Ламаїзм, по­ряд з істинами буддизму, пропагує містичні уявлення про світ, про надприродні сили. На території Ро­сійської імперії лами з'явилися у 90-х роках XVII ст. Вони прийшли з Монголії, після її окупації маньч­журськими військами (Цинська імперія). На початку XVIII ст. вони створили кілька релігійних центрів - дацанів.

Головним канонічним текстом ламаїзму є Ганд-жур - збірка "одкровень" Будди (108 томів), а також Данджур - переклад буддійських вчень (225 томів).

Ламаїзм надає Будді атрибути вищого божества - творця, "істинної сутності світу". Пантеон ламаїзму включає в себе будд, ідамів (божества-охоронці), джар-мапалів (захисники віри) та інші фантастичні образи.

Без вчення Будди неможливе спасіння, вчить ла­маїзм, але викласти це вчення може лише лама, чия допомога є необхідною умовою досягнення блажен­ства і позбавлення гріхів. Шанування лами розгля­дається як шанування самого Будди.

Вищий лама (далай-лама) шанується як земне втілення Бодхисатви-Авалокі-Швари. Тибетський вер­ховний лама (панчен-лама) вважається живим буддою Амітабхи.

Буддійська людність в Росії має три відділення - бурятське, тувинське і калмицьке на чолі з Централь­ним духовним управлінням буддистів Росії (дацан у с. Іволга, в 40 км від м. Улан-Уде).

Дзен-буддизм - один з різновидів буддизму. За­сновником цього напряму, який став за останні 30 років предметом широкого інтересу в СІЛА та За­хідній Європі, вважається індійський монах Бод-хідхарма (?-528 рр.), який начебто прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу "езотеричну", тобто призначену лише для вузького кола "посвячених", школу буддизму. Ця школа отримала назву чань-будцизму. "Чань" (японське - "дзен") є модифі­кацією терміну, що передається в японській та ки­тайській мовах поширеним у буддизмі санскритським словом "дх'яна" - споглядання.

Розглянемо монастирський дзен-будцизм. Мона­стир був і залишається основною формою відтво­рення дзен-буддизму. Життя монастиря починається звичайно о 3 годині ранку. Снідають поночі, обідають о 10 ранку, вечеряють о 4 годині дня, причому в їжу вживають лише рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача і прийом страв здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, що мають символічний зміст. Після сніданку всі приступають до роботи: це - прибирання приміщень і монастирсь­кого дворища, праця на землі, що належить мона­стирю, тощо. Фізична праця - невід'ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: "День без роботи - день без їжі". Розпорядок дня включає також співбесіди з наставниками, які супро­воджуються ритуалом.

Цей розпорядок певною мірою змінюється в періоди інтенсивних духовних сесій, які провадяться щомісячно протягом 7-8 днів. Під час сесій сеанси споглядання тривають по 17-18 годин на добу. Ченці сидять у позі лотоса, розслабившись і напівпри-кривши очі. їхня мета - досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого "я" і за­нуритися у абсолютне "бездум'я", віддатися Пустоті й Абсолюту. За учнями спостерігає чернець, який по­ходжає по залі й бамбуковим кийком б'є по спинах тих, хто втомився.

Вивчення дзенської премудрості в монастирі три­ває в середньому 10-12 років.

Дзен-будцизм наприкінці 50-х років XX ст. охо­пив широкі кола інтелігенції та студентство, а через десятиріччя - дрібнобуржуазні верстви Західної Єв­ропи. Творча інтелігенція пов'язала з дзен-буддизмом надії на духовне оновлення, на отримання повноти буття, безпосередньої волі. Різноманітні течії битни-ків та хігаті вбачали в ньому ідейне виправдання мо­рального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов'язків. Добропорядні обивателі на­магалися в цій модній течії знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск "безглуздого світу", а також як альтернативу кризи європейської культури. І нарешті, свою роль відіграла добре по­ставлена реклама, яка подавала дзен як панацею від усіх хвороб сучасного світу.

На сучасному етапі розвитку людства важливу суспільно-політичну й культурну роль буддизм віді­грає у країнах Індокитайського півострова. За винят­ком В'єтнаму, в усіх інших країнах Індокитаю поши­рений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релі­гія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки обов'язково перебувають певний час у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.

На грунті широких демократичних рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських церков і окремих сект. На буддійському з'їзді в Ко-ломбо (Шрі-Ланка) у 1950 р. було утворено "Всесвіт­нє братство буддистів". Резиденцію "Виконавчого ко­мітету" пізніше було перенесено до Бірми, а потім до Таїланду. Комітет, незважаючи на основну ідею буд­дійського віровчення, бере активну участь у міжна­родній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир.

Буддизм в Україні репрезентують більше ЗО гро­мад, котрі нараховують близько 500 членів і 10 тис. симпатиків. Як правило, буддизм поширюється в Ук­раїні переважно в модернізованих формах (дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму).

Християнство. При вивченні цієї другої за хроно­логією виникнення світової релігії необхідно зазначи­ти, що за змістом вона тісно пов'язана з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої від­чаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської ім­перії християнство повинно було задовольнити ду­ховну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Месіаністські погляди набули особливого поши­рення серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною 73-66 рр. до н. е. В іудаїзмі ви­никає секта євусеїв (євсеїв). 1947-1952рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень в Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одно­му з яких багато уваги відведено "наставнику справедливості" - ймовірно, засновнику секти (вона існувала з II ст. до н. е. до др. пол. І ст. н. е.). На ос­нові рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе "синами світу", вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був по­вернутися для суду над всіма народами. Цілком мож­ливо, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який ре­алізувався в образі їсуса Христа (з грецьк. сЬгізіоз - помазаник, месія). Сучасні дослідження не заперечу­ють історичного існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого - Євангелія - створювалися значно пізніше його смерті.

За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що цей про­тест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на "небесного" Спасителя. 1 чим більше, мовляв,  перетерпиш страждань,  тим більшою  буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не  була небезпечною для пануючих верств, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящих у дусі покори. Тому держава почала поступово схилятися до християн­ства.   В    312 р.   імператор   Костянтин   (306-337 рр.) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського священика Арія (пом.   336 р.),   що  заперечував   божественність  і  пе­редвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є ли­ше вищим витвором божества.

В Соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були св. Миколай (260-343 рр.), св. Афанасій Вели­кий (295-373 рр.), що був тоді лише дияконом. Со-

бор засудив і відкинув єресі і, щоб всі християни могли сповідувати єдиний Символ віри, прийняв перші 7 його членів. На цьому ж Соборі було вста­новлено час святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І (379- 395 рр.). Він був спрямований проти вчення колиш­нього аріанського єпископа Македонія (IV ст.), який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише слугуючий Богу витвір.

В Соборі взяло участь 150 єпископів під голову­ванням Григорія Богослова (330-390 рр.). На Соборі було засуджено єресі і доповнено Символ віри (до 12 членів).

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія II (408- 450 рр.). Він був скликаний проти вчення констан­тинопольського патріарха Несторія (428-431 рр.), що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Бо­гом, а лише богоносцем, а Діву Марію - христоро-дицею. Собор засудив єресі і остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкидон. Він був скликаний проти вчення архі­мандрита Євтихія (V ст.), що відкидав людську сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву "монофізитство", а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650 єпис­копів. Собор засудив єресі і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з'єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінно (проти Несторія), нероздільно (проти Македонія).

П'ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. ім­ператором Юстиніаном І (527-565 рр.). На Соборі були присутні 165 єпископів. Собор засудив несто-ріанські твори вчителів церкви Феодора (?-428 р.), феодорита Кірського (393-458 рр.) і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.

Шостий Вселенський Собор було проведено 680 р. в Константинополі за імператора Костянтина Пагонаті (668-685 рр.). В ньому брали участь 170 єпис­копів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства - людське і божест­венне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під тиском останніх наступний імператор Іраклій (610- 641 рр.) вимагав від Собору скасувати рішення, вдаю­чись навіть до репресій.

Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльсь-кими. Тепер він вирішував питання церковного бла­гочестя, повторюючи п'ятий Собор. Тому в історії він інколи називається п'ято-шостим.

Собор впровадив нові церковні правила, що скла­лися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На Соборі були також засуд­жені деякі нововпровадження Римської Церкви, а са­ме: целібат священиків, суворий піст в суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.

Сьомий Вселенський Собор було скликано в 787 р. в м. Нікеї. На ньому були присутні 367 єпис­копів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара (717-741 рр.), який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне зни­щити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після нього гоніння на ікони тривало ще при трьох імператорах понад 25 років. Поклоніння святим іконам було остаточно встановлено вже на Помісному Кон­стантинопольському Соборі у 842 р. На цьому Со­борі було також встановлено свято Торжества Пра­вослав'я.

Підкреслимо, що Римо-Католицька церква визнає понад 20 вселенських соборів, включаючи до їх скла­ду пізніші собори Західної церкви.

Церковна організація остаточно склалася VI ст. Імператор Юстиніан І своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олек­сандрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митро­поліям - єпископії. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріар­шеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і зараз.

Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним з точки зору ідеолога та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками.

395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церков, який завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву като­лицької (з грецьк. КаІЇгоІіков - вселенський), а схід­на - православної (з грецьк. - правовір'я).

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церк­ви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм (з лат. protestan - той, що заперечує).

Православ'я (308 млн віруючих). У сучасному світі існують 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков - Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпр­ська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Че­хії та Словаччини, Американська. На середину 90-х років у вселенському православ'ї існували ще й 5 ав­тономних церков: Синайська, Фінляндська, Японсь­ка, Критська і Естонська.

Основу православного віровчення складає Біблія ("Святе Письмо"), Святий переказ, Символ віри, за­тверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає наверненню неофі­тів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священику. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле - одружені парафіяльні священики.

Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, виконання постів, таїнств, у яких "під видимим образом передається невидима Благо­дать Божа". Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропома­зання, шлюб і єлеосвячення.

Хрещення - прилучення до християнства шляхом занурення у воду або окроплення. Слово "охрещений" рівнозначне слову "християнин".

Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу". Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при занурю­ванні в неї Давати йому ім'я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Воно впроваджувалося поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) було оголошене обов'язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають свяченою водою; протестанти - окроплюють або занурюють у воду; православні тричі занурюють немовля у «святу воду». Цією дією нібито змивається "пері вородний гріх", наслідуваний дитиною від "пра­батьків людства", що відкриває перед нею перспек­тиву спасіння. ;

Причастя, або євхаристія, - з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло й кров Христа. При­чащаючись, вчить церква, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". У деяких протестантських церквах і сектах (євангель­ські християни-баптисти, адвентисти, менноніти, п'я­тидесятники та ін.) специфічною формою причастя є хлібопереломлення. На відміну від православ'я та ка­толицизму, вони вважають причастя не таїнством, а обрядом, який символізує духовну єдність вірую­чих у їхній вірі у друге пришестя Хрирта.

Першоджерелами таїнства причастя є ті самі ста­родавні вірування та обряди. Первісні люди вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили, вла­стивостей. З появою землеробства хліб і вино почали вважатися кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". З стародавніх релігій християни запозичили таїнство причастя, пов'язав­ши його з вченням про викупну жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання - передавання хрещеному "благо­даті Святого Духу" змазуванням йоґо ароматичною речовиною - миром.

Обряд змазування тіла оліїстими речовинами ви­ник, звичайно, набагато раніше, ніж християнство. Люди вірили в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювалося, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті засто­совували помазання при освяченні жреців, змазу­вали голову при освяченні первосвящеником згідно з обрядом іудаїзму.

Запозичивши з стародавніх релігій обряд миропо­мазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах хрещення і миропомазання здійснювалося лише на Пасху. Таїнство миропома­зання виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь - спокутуючи власні гріхи священикові, віруючі сподівалися одержати через нього прощення від Бога. Джерела таїнства покаяння, або сповіді, - в первісних віруваннях про зло і гріх як "бісові сили", котрі переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промов­ляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною, і лише наприкінці IX ст.- замінена таємною, тобто сповіддю віруючого священику, хоча в православ'ї тепер, поряд з таємною, існує і загальна сповідь.

У християнській реліїійній обрядності таїнство шлюбу утвердилося порівняно пізно. Його ритуал склався лише у XVI ст. Згідно з твердженням право­славних і католицьких священиків, це таїнство освячує шлюбний союз "іменем Божим", передає одружу­ваним "благодать одностайності" в народженні й ви­хованні дітей.

Священство - посвята у сан диякона, священика або єпископа. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людиною.

Обряд священства існував і у дохристиянських релігіях, був запозичений християнами в період ут­вердження перших релігійних громад і посідав значне місце. Після проголошення християнства державною релігією розпочалося становлення церковної ієрар­хії - священновладдя церковних чинів зверху донизу. Католицька церква встановила свою, власну ієрархію за феодальним зразком. Те саме можна сказати і що­до православ'я. У протестантизмі священновладдя спро­щене. Всі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон - священнослужи­тель першого ступеня. Він бере участь у бого­служінні, прислужує при таїнствах, але не має пра­ва робити це самостійно. Пресвітер (священик) може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ - свя­щеннослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона та пресвітера. Всі служителі культу наділені владою над віруючими.

Єлеосвячення, або соборування, - помазання хво­рого освяченою олією - єлеєм. Згідно з вченням православної церкви, єлеосвячення зцілює немочі ду­ховні й тілесні - ті, які є наслідком гріхів. В православ'ї єлеосвячення здійснюється над особами старше 7 років, які хворіють тілесними або душев­ними хворобами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство єлеосвячення в православній церкві спо­чатку здійснювалося сімома священиками. Вони за­палювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім раз змазували єлеєм хворого. Те­пер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім мо­литов і т. п.

Церковні свята своїми назвами зобов'язані два­надцяти місяцям року і належать до так званих вели­ких свят, які православна церква відзначає урочистими богослужіннями.

Свято "Різдво Христове" православна церква за­раховує до числа своїх "двонадесятих свят". Це од­не з основних свят християнства. Своїм походжен­ням воно зобов'язане євангельським оповідям про дивне народження Ісуса Христа - сина Божого і водночас людини.

Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Стародавньому Єгипті, Наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осиріса, а 25 грудня - день народження стародавньо­го іранського бога Митри. Утверджуючись в різних країнах, свято "Різдво Христове" вбирало в себе інші обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особливих рис, що не суперечили христи­янським догмам.

У Київську Русь свято прийшло разом з христи­янством у X ст. і злилося з зимовим старо­слов'янським святом - святками.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився для того, щоб взяти на себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

Хрещення Господнє. Це свято - одне з головних у християнстві. В писаннях, присвячених святу Хре­щення, теологи зазначають, що воно було проголо­шене в пам'ять історичної події - хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описується в Євангеліях.

Спочатку християнство, як ми зазначали; взагалі не знало обряду схрещення. Про це свідчить те, що в ранній християнській літературі немає жодних згадок про Цей обряд. Він запозичений християнством із стародавніх культів. Окроплення водою існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища природи, наші далекі пращури одухотворяли й воду - важливе джерело життя людини. Вода вгамо­вувала спрагу, освіжала людину, землю, пасовища, забезпечувала родючість полів.

У дохристиянських культах важливого значення надавалося обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни" -, "нечисті" за допомогою води. Згідно із стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу, вона очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити людині. Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі кінця І - початку II ст. Од­нак остаточно хрещення закріпилося лише у другій половиш II ст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані.

Свято Хрещення завжди було дуже урочистим.; Головний його обряд - освячення води, її святили в церкві та ополонках. До ополонки рушав хресний хід, в якому брали; участь духовенство, місцева знать, віруючі, відправляли урочисті молебни. Ос­вячення води в храмах та ополонках відбувається і в наші дні.

Свято Хрещення має і другу назву - "Богояв-лення". Воно проголошене, за словами церковників, як вшанування дивних подій. Нібито під час хрещен­ня Ісуса Христа в Йордані "Бог-Отець" засвідчував з неба, що це Його "Син улюблений", і "Бог-Дух святий" зійшов на Христа у голубиноподібному вигляді.

Стрітення. Це свято присвячене представленню батьками Ісуса Христа свого немовляти Богові. Зуст­річ відбулася у єрусалимському храмі на сороковий день після народження Христа.

Впроваджуючи свято Стрітення, християнська церква намагалася відволікти народ від стародавніх культів. Римляни в лютому святкували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очис­титися від гріхів" і нечистої сили відповідними жерт­воприношеннями духам і богам. Головний очисний обряд цього свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі з жрецями, озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і хвороб. Саме 2(15) лютого християнська церква і заснувала свято Стрітення Господнього, відрахувавши від Різдва Христового (25 грудня) 40 днів, необхідних для "очищення" Марії.

Прихильниками православ'я це свято тривалий час не визнавалося. Тільки поступово, шляхом ут­вердження релігійних уявлень, православна церква спромоглася надати Стрітенню значення свята очи­щення. Його почали урочисто святкувати, супровод­жуючи обов'язковим в цей день хресним ходом. В Україні це свято утвердилося, головним чином, як церковне, у побуті воно посідало незначне місце. В народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни. В народі говорили: "На Стрітення сонце - на літо, а зима - на мороз"; "Зима з літом зустрічаються".

Вхід Господній в Єрусалим. Це свято має дві назви: офщійно-церковну - Вхід Господній в Єрусалим і побутову - Вербна неділя.

Вербна неділя - це переддень так званого страс­ного тижня, який присвячується "згадкам про страж­дання Христа". Свято безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної дати. В право­слав'ї воно належить до "двонадесятих свят". В ос­нову свята покладено оповідку про вхід Ісуса Христа зі своїми учнями до Єрусалиму, куди він ішов на страждання і смерть. Похід супроводжувався тво­рінням чудес. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне з найбільших див - оживив Лаза­ря, який був мертвим уже чотири дні, а в неділю в'їхав до Єрусалиму. Народ радісно зустрічав його, кидаючи перед Сином Божим пальмові гілки. Про появу Христа в єрусалимському храмі розповідає Євангеліє. В Україні ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються на цей час і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів.

Вознесіння Господнє. Створена євангелістами земна біографія Ісуса Христа завершується описом сцени вознесіння воскреслого після страти Сина Божого на небо. На честь цієї події християнська церква й вста­новила одне з своїх свят. Відзначається воно на соро­ковий день після Пасхи і тому постійної дати не має.

Грунтуючись на біблійних оповідках, християнські теологи запевняють, що воскресіння Христа відкри­ває праведникам шлях до неба, до воскресіння після смерті. У "Настольной книге священнослужителя" православної церкви записано: "Христос вознісся на небо, як первісток з мертвих, явивши у своїй Особі початок спокутуваної і відроджуваної ним людської природи".

Але ще задовго до виникнення християнства міфи про вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед багатьох народів. У дохристиянській міфології серед "вознесених на небеса" - грецький герой Геракл, засновник Риму Ромул, римський імператор Цезар і його наступник Август, індуїст­ський бог Крішна, фінікійський бог Адоніс, бог Мит­ра, якого вшановували в Ірані, Передній Азії, Індії та ін. Християнство запозичило ідею вознесіння з вірувань фінікійців, іудеїв та інших народів.

Впроваджене разом з християнством у Київській Русі, це свято не мало значного поширення в побуті віруючих і довго залишалося суто релігійним, церков­ним святом.

Трійця, або П'ятидесятниця. Це свято, яке у пра­вослав'ї також належить до "двонадесятих", встанов­лене в пам'ять чудесного явища: на п'ятдесятий день після воскресіння Христа на його учнів (апостолів) зійшов "Святий Дух" і вони заговорили різними мо­вами, хоча до того їх не знали.

Міфи про божественну Трійцю ще задовго до ви­никнення християнства існували у стародавніх вави-лонян, єгиптян та інших народів, з вірувань яких християнство, яке формувалося, запозичило багато уявлень. Новозавітні оповіді про Трійцю з'явилися як наслідок необхідності пов'язати нову релігію з леген­дами Старого заповіту. Тому в новозаповітних книгах Хриетос є сином староєврейського бога Ягве, виявом якого є Дух Святий, що уособлює єдиного Бога. В цьому знайшов своє фантастичне осмислення пе­рехід від політеїзму до монотеїзму.

Пояснюючи походження Христа від іудейського бога Ягве, християнське духовенство запозичило й інші іудейські свята, серед них і П'ятидесятницю. Ос­таннє виникло у стародавніх євреїв у зв'язку з пере­ходом до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів.

Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертво­принесення хліба нового врожаю місцевим польовим духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. Християнство надало "святові седмиць", або П'ятидесятниці, власного специфічного обгрунтуван­ня і змісту.

В Україні свято Трійці ще раз зазнало змін. Тут воно: злилося;, з місцевим святом первісних слов'ян - семиком (інша назва "Зелені Свята") - і запозичило у нього побутовий зміст. Стародавні слов'яни по­в'язували семик із завершенням весняних робіт. Його мета - улещання духів рослинності у відповідальний період цвітіння іікосіння трав та хлібів. У православ'ї свято Трійці пов'язане з помином душ померлих ро­дичів (так звана поминальна субота).

Спас. В основу свята покладено євангельську ле­генду про чудесне перетворення Христа: наприкінці свого земного буття засновник християнства привів своїх учнів на гору і під час молитви "перетворився": "вигляд обличчя його змінився", "одяг його став білим, блискучим, а голос з неба підтвердив його бо­жественне походження".

Здвиження. Свято Здвиження Хреста Господньо­го - одне з найважливіших свят, присвячених культу хреста - символу християнської віри. З хрестом церква пов'язує кілька міфічних подій. Про одну з них священики завжди згадують у святкових про­повідях. За переказами, римський імператор Костян­тин, який дозволив вільне сповідування християнства, ще бувши "язичником", перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння: на небі немовби з'явився осяяний хрест з написом: "Ним перемагай!" Тієї ночі, за церковною легендою, імператорові з'явився уві сні сам "Син Божий" Ісус Хриетос і по­радив взяти у битву прапор із зображенням хреста. Костянтин зробив все, як велів Хриетос. Крім того, він наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Костянтин одержав перемогу і, як за­певняють церковні історики, з того часу увірував у чу­додійну силу хреста.

Богородичні свята. Окрім свят на честь Христа і божественної Трійці християнська церква встановила ряд свят на честь його матері - Богородиці. Це: Різд­во Богородиці, Введення у храм, Благовіщення, Пер­шої і Другої Пречистої, Покрови (перші чотири зара­ховують до "двонадесятих" свят) і багато свят на честь її "чудотворних" ікон.

У вшануванні діви Марії-Богородиці наявні сліди вшанування стародавніми народами богині землі.

На створення образу християнської Богородиці значний вплив справили уявлення стародавніх єгиптян про богиню Ісиду. У християнських творах Богородиця зображується у вигляді "цариці небес­ної", крилатої небожительки, "оповитої в сонце". На голові в неї - вінок з дванадцяти зірок. Дав­ньоєгипетська богиня Ісида також зображувалася не­бесною царицею, вона також народила, за вченням стародавньої релігії, божественного сина - "спаси-теля" Гора. Подібна християнська Богородиця і до богині сирійців та фінікіян - Астарти. Стародавні народи вклонялися цим богиням, вважаючи їх боже­ствами родючості землі, худоби, заступницями землеробства. Цими властивостями наділена й Богоматір християнства.

Міф про "непорочне зачаття" церква запозичила також із стародавніх, дохристиянських релігій. Згідно з релігійними міфами Стародавнього Сходу, непо-рочно народжуються від непорочних матерів ірансь­кий Митра, індуїстський Будда, стародавньоіранський Заратустра. Саме ці міфи й лягли в основу створення християнської легенди про "непорочне зачаття" як самої діви Марії, так і Христа (православна церква догмат про непорочне зачаття Марії її матір'ю Анною не визнає).

Свято Різдва Богородиці (Друга Пречиста) церква пов'язує з давніми землеробськими осінніми святами на завершення збирання врожаю. В день свята слу­жителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим, що Божа матір є "великою праведницею", помічницею і заступницею людей, покровителькою сільського господарства, що, "народивши Христа", вона зробила перший крок до "вічного спасіння" людей.

Свято Введення в храм Богородиці, згідно з учен­ням християнської церкви, пов'язане з передачею трирічної Марії на виховання до єрусалимського храму.

Благовіщення - свято, що має своїм змістом опо­відь про одержання Марією повідомлення від архан­гела Гавриїла, що вона народить від "Святого Духа". На Україні це свято пов'язувалося церквою з почат­ком весняних польових робіт ("свячення" насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай.

Свято Першої Пречистої церква відзначає як день пам'яті Богоматері. Багато в церковному тлумаченні цього свята нагадує стародавньосирійське сказання про смерть Кібели - богині родючості. На Україні свято Першої Пречистої злилося з стародавньосло-в'янським язичницьким святом збирання врожаю і принесення хліба та плодів у жертву духам за "спри­яння" новому врожаю.

Великим святом православної церкви, присвяче­ним культу Богоматері, є свято Покрови Богородиці. Воно не пов'язане з "земним життям" діви Марії, а

встановлене в пам'ять чудесного явлення Богородиці, яке нібито відбулося 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного бого­служіння юродивий Андрій, зарахований пізніше до святих, бачив, як Богоматір, котру обступили ангели і святі, з'явилася у повітрі, помолилася про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого тонкого серпанку.

Пасха (Великдень). Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Святкування Пасхи встановлене першими христия­нами в пам'ять "страждань, смерті і чудесного вос­кресіння" Ісуса Христа.

Православ'я в Україні складалося на протязі ба­гатьох століть і є логічним продовженням київського християнства. Його специфіка у обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригіналь­ному трактуванні деяких канонів обумовила форму­вання в ньому таких рис, як демократизм, соборно-правність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ'я знайшло у русі за створення української автокефальної право­славної церкви та її визнання вселенським право­слав'ям (див. розд. IV).

Католицизм - один з трьох основних напрямів християнства, що має ряд особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католи­цизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також Африки, Азії і нараховує 1 млрд 17 млн 580 тис. віруючих.

1 По цій проблемі доцільно самостійно підготувати рефератив­ний виступ на основі додаткової літератури: Аллиаов С., Питер-ский П. Праздники православной церкви. - М., 1982; Інжи-євський Ю. С., Рябіков В. М. Православні свята. - К., 1986; На-стольная книга атеиста. - М., 1981; Митрополит Никодим. Слово на Пасху // Журн. Московской патриархии. - 1971. - № 5. - С. 26-30; Сидоров Д. Й. О христианских праздниках, постах й обря­дах. - М., 1977; Рент 9. Жизнь Иисуса. - Минск, 1991.

У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: віра у два джерела віро­вчення ("Святе Письмо" і "священний переказ"), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності. За погля­дами католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина (вчення про філіокве; з лат. Шк^ие - "і сина"). Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебу­вання у чистилищі залежить від молитов та пожертву­вань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шану­вання Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Вчення про Марію не­обхідне церкві для поширення свого впливу серед жі­нок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверх­ність римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католиць­кому духовенству всіх рангів заборонено одружува­тися.

Головним богослужінням у католицькій церкві є меса (літургія), яка до нещодавнього часу проводила­ся латинською мовою. Для посилення впливу на па­рафіян тепер дозволено користуватися національними мовами і вводити у літургію національні мелодії. Де­які відмінності є у формі проведення таїнств: хре­щення проводиться не зануренням немовляти у купіль, а обливанням; на відміну від православних, католики причащаються тільки хлібом, випеченим з прісного тіста; миропомазання (конфірмація) здій­снюється не над немовлям, а у 7-8-річному віці; сповідь здійснюється перед особливою сповідальницею, де священик відгороджений від того, хто сповідається.

Очолює католицьку церкву папа римський, який діє за допомогою особливої системи установ (її нази­вають "римською курією"). Усі ці установи (сек­ретаріати, конгрегації, трибунали, комісії) є за своєю сутністю особливого роду міністерствами, які керують різними галузями церковного життя (монастирі, ре­лігійна освіта, церковні кадри, контроль за обрядами тощо). Усі найважливіші центральні органи управ­ління церквою очолюють вищі католицькі ієрархи - кардинали.

Папська курія знаходиться у місті-державі Вати-кані, світським главою якого (монархом) є папа. На протязі останніх 20-ти років католицьку церкву очо­лює папа Іоан Павло II (нар. в 1920 р.). Обирається папа на конклаві (зборах) кардиналів довічно. Він вважається вікарієм Христа, вищим главою вселен­ської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом Римської провінції, сувереном дер-жави-міста Ватикан, розташованим у межах Риму. Незважаючи на свої карликові розміри (44 га), Вати­кан має усі атрибути держави (збройні сили, тюрму, грошові та поштові знаки, герб, прапор, гімн).

Ватикану підпорядковані численні позацерковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жінок, студентів, вчителів та ін. В цілому державний секретаріат Ватикану керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єд­наннями. Католицька церква розпоряджається ве­ликою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної освіти.

На території України послідовники католицизму з'явилися у XIII ст. В 1321 р. була заснована Київська Дієцезія, у 1375 р. - Галицька, у 1427 - Володимиро-Волинська, пізніше - Кам'янець-Подільська і Херсон­ська. До початку ХГХ ст. католицизм в Україні існував безперешкодно. Однак потім царський уряд розпочав гоніння (було закрито багато костьолів, монастирів, обмежена душпастиреька діяльність). В радянський період з 1920 р. тиск на католицьку церкву посилився і на кінець 30-х рр. в ній залишився діючим лише один костьол. У роки другої світової війни діяльність католицьких громад активізувалася, а у повоєнний період (особливо 50-60-ті рр.) знову розпочався на­ступ на церкву і на кінець 80-х рр. в Україні офіційно було зареєстровано близько 90 громад без жодної ді­ючої ієрархії.

В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним цент­ром є Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні пра­цює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпис­коп А. Франко. На сьогодні в державі діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, пра­цюють 12 періодичних видань та більше 400 служите­лів культу.

Протестантизм (380 млн) являє собою різновид християнства, що виник у XVI ст. і започаткував со­бою епоху Реформації. Оскільки віджилий феодаль­ний устрій захищала католицька церква, то Реформа­ція насамперед була спрямована проти католицької ієрархії. В результаті від папства відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви: лютеранська, рефор­матська, меннонітська, анабаптистська (в континен­тальній Європі), англіканська, пуританська, пресві­теріанська, конгрегаціоналістська (в Англії). Строка­тість протестантизму віддзеркалювала інтереси соці­альних і національних сил, які брали участь у буржу­азних революціях.

Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто "святий переказ", а також культ Богородиці, святих, ікон. Оскільки протестанти поставили за ос­нову не магічну релігійну дію (богослужіння), а внут­рішню віру, то літургія була усунена, а молитовні будинки більшості протестантських церков (сект) мало чим відрізняються від звичайних будинків. Вони лише повинні мати великий зал для всієї громади.

Із семи християнських таїнств, що практикуються в католицизмі та православ'ї, протестантизм залишив лише два - хрещення (дорослих) і причастя.

До основних принципів протестантизму належать: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Подаючи характеристику деяких напрямів протес­тантизму, окреслимо їхнє становище, особливості віровчення і культу, регіон діяльності.

Методисти (26 млн). Ця секта виникла на грунті англіканства, яке за своїм змістом є компромісом між католицизмом і протестантизмом. Повністю порвав­ши з Римом, усунувши католицьке "чистилище" і за­боронивши продаж індульгенцій, знищивши ікони та мощі, а також прийнявши протестантський принцип спасіння особистою вірою, методисти не прийняли другий принцип - священство всіх віруючих. Тут збережено ієрархічний устрій, підпорядкованість парафіян. З обрядів практикуються хрещення і причастя.

Методистська громада розподілена на "класи" по 12 чоловік. "Класи" об'єднуються в округи на чолі з суперінтендантами або єпископами. Щорічно прово­дяться конференції віруючих, які вважаються вищим органом для даного округу.

В Україні методисти з'явились у 1-й пол. XX ст. Нині вони мають по всій Україні 8 громад.

Лютерани (43,5 млн). Назва цієї течії протестан­тизму походить від прізвища його основоположника М. Лютера (1483-1546 рр.). Виникла 1517 р. в Ні­меччині. Основи віровчення викладені в "Книзі уго­ди" (1580 р.). З Біблії лютерани особливу увагу при­діляють Новому Заповіту, а в ньому - Євангелію від Іоанна і посланням Павла.

Особливостями культу є те, що ікони усунеш, хо­ча релігійні картини, вівтарі, свічки, розп'яття і ор­ганна музика збережеш. Богослужіння проводиться

рідною мовою парафіян. Католицька меса відкинута. Перше місце посідає проповідь, пояснення тих чи інших пунктів віровчення. З таїнств визнаються, як звичайно, лише два - хрещення і причастя.

Оскільки шлюб не вважається таїнством, дозво­ляється розлучення і другий шлюб. Найбільш поваж­ною причиною для розлучення лютерани, як і всі хри­стияни, насамперед вважають подружню невірність.

Лютерани визначили церкву як "конгрегацію свя­тих, в якій Євангелія правильно сповідуються, а таїн­ства правильно здійснюються". Лютеранську громаду очолює виборна церковна рада і пастор.

З'явившись в Україні разом з німецькими пересе­ленцями, лютеранство нараховує на сьогодні понад 50 громад. Його репрезентують такі церкви, як німецька, шведська і українська.

Баптисти - найпоширеніший різновид протес­тантизму, який нараховує понад 35 млн послідовників у всьому світі. В Україні баптисти складають 80 % від загальної кількості членів протестантських церков. Баптизм виник 1609 р., коли керівник амстердамської групи конгрегаціоналістів Дж. Сміт (1550-1612 рр.) хрестився вдруге сам (обливанням) і хрестив вдруге своїх прихильників. Звідси й назва "баптисти" (з грецьк. Ьарііго -. "хрестити водою").

Визнаючи загальнохристиянські догмати (Символ віри), баптисти, проте, заперечують роль церкви як посередниці між Богом і людьми, проповідують прин­цип "спасіння особистою вірою". На відміну від лю­теран, баптисти хрестять дорослих: хрещення, мов­ляв, це початок навернення у віру.

Баптистський культ значно спрощений: не вша­новуються ікони, хрест, святі. Богослужіння замінені молитовними зборами, які проводяться кілька разів на тиждень, але обов'язково у неділю і включають бесіду на релігійно-моральну тему, колективну мо­литву, співи релігійних пісень у супроводі музичних інструментів. У першу неділю кожного місяця при­чащаються. Молитовні збори, на яких здійснюється обряд причастя, називаються "вечорами любові", а сам обряд -хлібопреломленням. Буханець спеціаль­но випеченого хліба ламають на шматки і кладуть на піднос. Потім великі шматки ламають на дрібніші. У спільну чашу наливають розбавлене вино. Кожний член громади з'їдає шматочок хліба і запиває ковтком вина. Єдиний коровай - символ єдності громади. Після причастя всі цілуються один з одним - символ баптистського "братства у Христі".

Сенс життя баптист вбачає у тому, щоб врятувати власну душу від гріха і підготуватися до гідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймні хоч одну людину.

Баптисти вперше в історії висунули (і підтри­мують) вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави.

В Україну баптизм потрапив з Німеччини у сере­дині XIX ст. В 1944р. баптисти, євангельські хри­стияни створили церкву євангельських християн-бап-тистів (ЄХБ). В 1945 р. до неї приєдналася частина п'ятидесятників, а у 1963 р. - братські менноніти.

На початку 60-х років найактивніші члени розко­лоли церкву ЄХБ і.створили власний керівний орган - так звану Раду церков ЄХБ. "Баптисти-розкольники", як прозвали це угруповання в середовищі даних віруючих, не визнали законодавства про свободу совісті.

Зараз в Україні діють близько 2 тис. громад ЄХБ. Вони утворили Всеукраїнський союз об'єднань єван­гельських християн-баптистів (ВСОЄХБ), який опікує­ться питаннями розвитку державності України, відро­дження духовної культури. Практична реалізація цих ідей здійснюється через євангелізаційну роботу серед населення, спорудження і реставрацію культових приміщень, розвиток своїх друкованих органів, навчаль­них закладів тощо.

Інші різновиди протестантизму, які існують в Ук­раїні, варто характеризувати у порівнянні з баптиз­мом» з якого вони вийшли.

Адвентизм (7,2 млн) виник у середині XIX ст. в СІЛА, коли баптистський проповідник Уільям Міллер виступив з пророцтвом про друге пришестя Хри-ста (з лат. агіуепіш - пришестя). Він "вирахував", що ця подія станеться між 21 березня 1843 р. і 21 березня 1844 р. Коли ж пророцтво не підтвердилося, при­хильники У. Міллера не розгубилися і заявили, що "пришестя" відбулося, але невидимо, в "небесному храмі". Щодо пришестя Христа на землю, то, мовляв, воно буде скоро, але точних строків назвати неможливо.

Культ адвентистів мало чим відрізняється від баптистського. Три - чотири рази на тиждень прово­дяться молитовні збори, їхня форма і зміст такі самі, що й у баптистів. Причащання проводиться один раз на квартал, хрестять тільки дорослих, заперечують безсмертя душі. За вченням адвентистів, під час "другого пришестя" Христа Бог воскресить як тіла, так і душі померлих, після чого піддасть їх суду. Грішники будуть знищені назавжди, а праведники існуватимуть вічно. "Друге пришестя" адвентисти ототожнюють з "світовою пожежею", яка пов'я­зується з термоядерною війною, з "кінцем світу".

В Україні діють громади (бл. 500) реформованого адвентизму - адвентисти сьомого дня (АСД), понад 40 тис. членів якого ведуть широку місіонерську ро­боту, працюють в лікарнях, сиротинцях, будинках пе-рестарілих тощо.

П'ятидесятники вийшли з баптизму наприкінці XIX ст. у СІЛА (16 млн). Назва секти походить від християнського свята П'ятидесятниці - на відзна­чення євангельської оповіді про зішестя Святого Духа на апостолів Ісуса Христа на п'ятидесятий день після його воскресіння.

На відміну від баптистів, п'ятидесятники практи­кують не лише водне хрещення, а й "хрещення" Свя­тим Духом. Вони вірять у можливість безпосереднього спілкування з Богом і одержання від нього так званих видимих дарів Святого Духа: здібності говорити іншими мовами (глоссолалія), пророцтва, зцілення.

Хрещення Святим Духом - специфічний обряд, коли учасники молитовних зборів доводять себе до стану колективного трансу.

В Україні нараховується низка течій п'ятидесятництва, що об'єднані у майже 1 тис. громад. Най­більшу з них тривалий час очолює М. Мельник.

Свідки Єгови (4,4 млн). Секта виникла наприкінці XIX ст. Засновник - Ч. Рассел (1852-1916 рр.), який 1872 р. створив гурток "дослідників Біблії". В 1884 р. зареєстрував "Біблійне і трактатне товариство вартової вежі". Вчення Рассела доповнив Д. Рутерфорд (1869-1942 рр.).

Змінивши кілька назв, секта врешті прийняла у 1931 р. назву "Свідки Єгови". Вважають себе христи­янами, але християнську догматику заперечують. Вірять в єдиного бога Єгову, готуються до "армагеддону" - кінця світу.

В Україні перші громади з'явились на поч. XX ст. У радянський період єговистів забороняли і переслі­дували. 1991 р. Свідки Єгови офіційно зареєстровані, кількість їх членів, що об'єднані у бл. 600 громад, на­ближається до 60 тис.

Всі вищерозглянуті течії християнства своїм Свя­тим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин - Старого та Нового Запо­вітів. Перша, давня частина Біблії - Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.

Старозаповітна частина Біблії займає 4/5 усього тексту Біблії і відома у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі, написаний дав­ньоєврейською. Він складається з трьох книг:

 1) П'я-тикнижжя;

2) Пророки; 

3) Писання.

Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повто­рення Закону). Тут йдеться про створення Богом сві­ту і людини, про гріхопадіння Адама та Єви, всесвіт­ній потоп, про заповіт, який заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладе­на у відомих десяти заповідях. Старий Заповіт, пере­кладений на грецьку мову (Сегггуагінта), містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестан­ти визнають 39 книг, православні - 11 книг вважа­ють неканонічними, а католики - визнають їх друго-канонічними.

Загалом історія створення старозаповітної части­ни Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. до н. е. - по 60-ті роки II ст. до н. е.).

У Новий Заповіт, що сформувався протягом І- II ст. н. е., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для усіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій - від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис)) опису­ється життя Христа, поширення християнства, тлума­читься віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту від­бувалася у складній боротьбі.

Наводимо перелік книг та розділів Біблії.

КНИГИ СТАРОГО ЗАПОВІТУ

І. П'ятикнижжя Мойсееве

1. Перша книга Мойсеева: Буття (1 М.)

2. Друга книга Мойсеева: Вихід (2 М.)

3. Третя книга Мойсеева: Левіт (З М.)

4. Четверта книга Мойсеева: Числа (4 М.)

5. П'ята   книга   Мойсеева: , Повторення   Закону (5М.)

 Книги історичні

1. Книга Ісуеа Навина (книга Єгошуї) (Єг.)

2. Книга Суддів (Суд.)

3. Книга Рут (Рут)

4. Перша  книга   Самуїлова  (або   Перша  книга царів) (1 Сам.)

5. Друга книга Самуїлова (або Друга книга царів) (2 Сам.)

6. Перша книга царів (ГЦар.)

7. Друга книга царів (2 Цар.)

8. Перша книга хроніки (1 Хр.)

9. Книга Ездри (Езд.)

10. Книга Неємії (Неєм.)

11. Книга Естер (Ест.)

ІІІ. Книги навчальні і поетичні

1. Книга Йова (Йов.)

2. Книга Псалмів (Пс.)

3. Книга Приповістей Соломонових (Пр.)

4. Книга Екклезіястова, або Проповідника (Еккл.)

5. Пісня над піснями Соломона (Пісн.)

IV. Книги пророцькі

а) Книги великих пророків

1. Книга пророка Ісайї (Іс.)

2. Книга пророка Єремії (Єр.)

3. Плач Єремії (Плач)

4. Книга пророка Єзакіїля (Єз.)

б) Книги малих пророків

1. Книга пророка Даниїла (Дан.)

2. Книга пророка Осії (Ос.)

3. Книга пророка Йоїла (Йоїн)

4. Книга пророка Амоса (Ам.)

5. Книга пророка Овдія (Ов.)

6. Книга пророка Йони (Йона)

7. Книга пророка Михея (Мих.)

8. Книга пророка Наума (Наум)

9. Книга пророка Авакума (Ав.)

10. Книга пророка Софонії (Соф.)

11. Книга пророка Огія (Ог.)

12. Книга пророка Захарія (Зах.)

13. Книга пророка Малахії (Мал.)

КНИГИ НОВОГО ЗАПОВІТУ

І. Чотири Євангелія

1. Євангеліє від св. Матвія (Мт.)

2. Євангеліє від св. Марка (Мр.)

3. Євангеліє від св. Луки (Лк.)

4. Євангеліє від св. Іоанна (Ів.)

II. Книга історична 1. Діяння святих апостолів (Діяння)

III. Послання апостола Павла

1. Послання св. апостола Павла до римлян (Рим.)

2. Перше послання апостола Павла до коринфян (1 Кор.)

3. Друге послання апостола Павла до коринфян (2 Кор.)

4. Послання св. апостола Павла до галатів (Гал.)

5. Послання св. апостола Павла до ефесян (Еф.)

6. Послання   св.   апостола   Павла  до   филип'ян (Фил.)

7. Послання св. апостола Павла до колосян (Кол.)

8. Перше послання св. апостола Павла до солунян (1 Сол.)

9. Друге послання св. апостола Павла до солунян (2 Сол.)

10. Перше послання св.   апостола Павла до Ти­мофія (1 Тим.)

11. Друге послання  св.   апостола Павла до  Ти­мофія (2 Тим.)

12. Послання св. апостола -Павла до Тита (Тит)

13. Послання св.  апостола  Павла до  Филимона (Филим.)

14. Послання до євреїв (Євр.)

IV. Соборні послання

1. Соборне послання св. апостола Якова (Як.)

2. Перше соборне послання св. апостола Петра (1 Петр.)

3. Друге соборне послання св.  апостола Петра (2 Петр.)

4. Перше соборне послання св. апостола Іоанна (Іів.)

5. Друг6 соборне послання св. апостола Іоанна (2 Ь.)

6. Третє соборне послання св. апостола Іоанна (З Ів.)

7. Соборне послання св. апостола Юди (Юд.)

V. Книга пророцька

1. Об'явлення св. Іоанна Богослова (Об.)

Крім канонічних, православні і католицькі видання Біблії включають твори Старого заповіту, які не увійшли до закону. Ось їх назви: 2 і 3 Ездри, Товит, Юдіф, Пре­мудрість Соломона, Премудрість їсуса, сина Сирахова, Послання Єремії, Варух, 1-2 Маковейські.

Аналіз знайдених рукописів Старого і Нового за­повітів засвідчує, що 66 книг, з яких складається Біблія, не були поділені на розділи, вірші, не було па­ралельних посилань, і читання, розуміння та перепис тексту були ускладненими. Тому цілі групи про­фесійних священиків займалися цією працею.

Якщо написання книг Біблії завершилося у II ст., а утвердження канону - наприкінці IV ст., то поділ на розділи почався значно пізніше. Кен-терберійський архієпископ Стефан Ленгтон 1205 р. упорядкував біблійний текст за розділами - спо­чатку латинський переклад Старого Заповіту (Вуль-гату), який він поділив на 929 розділів, потім - новозаповітні грецькі рукописи, які він поділив на 260 розділів. Таким чином, 66 біблійних книг поді­ляються на 1189 розділів.

Поділ Біблії на вірші відбувся лише у XV ст. Спо­чатку рабин Натан, який 1448 р. поділив на вірші єв­рейський Старий Заповіт, а згодом - французький Друкар Робер Етьєн (Стефанус), який 1551 р. у Масній друкарні в Парижі видав грецький Новий За­повіт з поділом на вірші. Біблія поділена на 31 173 вірші.

 Таким чином, лише у другій половині XVI ст. Біблія набула сучасного вигляду.

Відомо, що всі книги Біблії поділяються на ка­нонічні, неканонічні та апокрифи. Неканонічні книги вважаються лише літературою так званого біблійного кола, корисною для навчання. Апокри­фи розглядаються, як твори, що не мають віроповчального авторитету.

Найважливіші з іудейських апокрифів такі: 4-а книга Макавеїв, книга Єноха, книги Ювілеїв, Псалми Соломона, Вознесіння Мойсея та ін.

До новозаповітних апокрифів належать: Повчання 12 Апостолів (Дидаха), Послання Варнави, 1 і 2-е По­слання Климента до коринфян, Пастор Герма, Апо­каліпсис Петра, Діяння Павла, Послання Полікарта до филип'ян. Сім Послань Ігнатія, Євангеліє від Псевдо-Матвія, Протиєвангеліє від Якова, Євангеліє Народження Марії, Євангеліє від Никодима, Єван­геліє дитинства Спасителя, Історія теслі Йосипа.

Єврейський Палестинський канон Старого За­повіту чітко відокремив Святе Письмо від апокрифів і світської літератури.

При посиланні на Біблію не даються сторінки, а вказуються книга, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2.5 - означає: що книга Екклезіяста, розділ 2, вірш 5; Мт. 6.11 - Євангеліє від Матвія, розділ 6, вірш 11.

Останнім часом зріс читацький інтерес до суті християнського віровчення, тому ми пропонуємо в стислій формі настанови Біблії з цього приводу.

Десять заповідей Божих.

1. Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або в водах під землею, і не вклоняйся їм, і не служи їм.

3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй отця свого і матір свою   - добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6. Не вбий.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай до­му ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини його, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Дві головні заповіді Божі

1. Возлюби Господа Бога Твоєго всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2. Возлюби   ближнього (Мт. 22, 37, 39).

твого,   як   самого   себе

Обов'язки християнина

1. Неділі і свята святкувати.

2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних бо­гослужіннях.

3. Установлених святою Церквою постів додержу­вати.

4. Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.

5. Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Сім святих, таїнств, які визначають повноту і досконалість благодаті Божої

1. Хрещення.

2. Миропомазання.

3. Сповідь.

4. Євхаристія.

5. Священство.

6. Шлюб.

7. Єлеосвячення.

Основи віри, які кожний -християнин повинен знати і в них, вірувати

1. Є один Бог, Який з любові Своєї все створив і всім керує.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро наго­роджує, а за зло карає.

3. Бог - Один, в трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, або Пресвята Трійця.

4. Син Божий став чоловіком, страждав, вмер на хресті і воскрес для нашого спасіння.

5. Господь Ісус Христос заснував Єдину Соборну і Апостольську Церкву, в якій здійснюється спасіння людини.

6. Спасіння людини здійснюється Благодаттю Бо­жою.

7. Благодать Божа конче потрібна для нашого спасіння.

8. Є вічне життя і воскресіння мертвих.

Плоди Духа Святого

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Кротість.

9. Стримуваність.

Три головні християнські чесноти

І. Віра.

2. Надія.

З. Любов.

Сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається

Церква Христова

1. Дух страху Божого (синівське благоговіння пе­ред Богом).

2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3. Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4. Дух поради (дар духовного водительства, на­ставництва).

5. Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6. Дух мудрості (уміння жити за заповідями Бо­жими).

7. Дух Господній (дар благочестя й праведності). Дари Духа Святого ми повинні самі здобувати мо­литвою, вірою та добрими ділами.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами

1. Гордість - Смиренність.

2. Захланність - Щедрість.

3. Нечистота - Чистота.

4. Заздрість - Доброзичливість.

5. Нестриманість - Поміркованість.

6. Гнів - Лагідність.

7. Лінивство  - Працелюбність.

Блаженства євангельські

1. Блаженні вбогії духом, бо їхнім є Царство Не­бесне.

2. Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаться.

3. Блаженні тихії, бо вони залишать слід на землі.

4. Блаженні голоднії й спраглі справедливості, бо вони вдовольняться.

5. Блаженні милостивії, бо вони помилувані будуть.

6. Блаженні чистії серцем, бо вони Бога бачитимуть.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне.

9. Блаженні, коли ганьбитимуть вас і проганяти­муть, і наговорюватимуть всяке лихе слово на вас Мене ради.

Іслам - наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн послідовників ісламу.

Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99 % населення, в 13 державах - впливову меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мав­ританія та ін.).

Іслам виник на початку VII ст. в південно-за­хідній частині Аравійського півострова в період роз­паду родоплемінного ладу і формування там цен­тральної держави. Одним з засновників цієї релігії є Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.

Термін "іслам" у перекладі з арабської означає "покірність", а того, хто прийняв цю релігію, назива­ють відданим (з араб.: мусульманин). Звідси - друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її назива­ють ще "магометанство" (від зміненого імені Мухам­мед - Магомет).

З Аравії іслам поширився на сусідні країни Се­реднього Сходу, Єгипет, Північну Африку, Індію, Ін­донезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, Європу. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі.

Як і всі релігії, іслам має кілька течій, найпоши­ренішими з яких є суннітська та шиїтська, що від­різняються одна від одної деякими догматами і обря­дами. Основні визначення ісламу викладено у "свя­тій" книзі мусульман - Корані (у перекладі з араб, означає "читання"). Написаний він у VII ст., але протягом тривалого часу в нього вносилися допов­нення й зміни.

Другим після Корану джерелом віри мусульман-суннітів є Сукна (араб.: поведінка, приклад). У Ко­рані й Сунні поряд з релігійними догматами і перека­зами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладено принципи взаємостосунків з ін­шими народами, ставлення до жінки, до власності тощо. Положення Корану і Сунни покладено в основу феодального мусульманського права - шаріату, в якому чітко виявлено суть ісламу.

Варто звернути увагу на такі особливості віро­вчення ісламу:

• віра в одного бога Аллаха і його посланців - Мухаммеда і Алі. Аллах - один, невіддільний і єдиний. "Доповнюють" Аллаха пророки, ангели, де­мони, які також шануються як боги;

• шанування "священного писання" (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, міфи, старо-давньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімейні стосунки. Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII ст.;

• шанування "священного писання" (Сунни) - зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його авто­біографії. Сунна є основою фікха - мусульманського правознавства - і шаріату - зведення мусульман;

• щоденна п'ятиразова молитва (намаз): на сві­танку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- і од­норазова молитви - намази. Перед намазом - риту­альне обмивання (водою або піском);

• сплата податку (закят); у давньому ісламі - на користь бідних (чим іслам завоював симпатії при­гноблених), а нині - на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком - доб­ровільним пожертвуванням;

• дотримання посту (уразу). Протягом дев'ятого місяця (рамазан) за місячним календарем (рік місячний коротший від сонячного на 11 днів) му­сульманин від світанку і до настання темряви не їсть і не п'є, а з настанням ночі й до світанку може їсти й пити. Зараз цю вимогу спрощено. Духовенство не ви­магає строгого дотримання посту від людей, які пра­цюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, від вагітних жінок та деяких інших ка­тегорій віруючих;

• ходіння на молитви до Мекки (хаджж) - пока­яння у гріхах і прилучення до святих;

• священна війна з невірними (джихад, або газа­ват). З давніх часів цей елемент ісламського символу і віри насаджував ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій. Зараз цей догмат не вису­вається, замовчується, але духовенство звертається до нього залежно від політичної ситуації.

У ісламі велику роль відіграє  складна релігійна; обрядовість. Мусульманин повинен п'ять разів на день; здійснити  молитву,   дотримуватись  релігійних  свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати паломництво.

Тридцятиденний піст місяця рамазану належить | до   обрядових   звичаїв,   які  існували  в   стародавній; Аравії до ісламу. Ймовірно, що за давнини постилися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевне, й на­зва місяця "рамазан" (по араб. - рамадан), який по­ходить від арабських слів "рамад хар", що означає спека, виснажливий час.

Літо в Аравії, особливо його кінець, було найваж-; чим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародав­ніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і пе­реносити   значну   частину  господарських   справ   на; прохолоднішу частину доби - вечір і ніч. В той же 1 час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, во- і ни молилися своїм богам і духам і, чекаючи дощу« оголошували заборону на прийняття їжі й питва про-| тягом дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посі місяця рамазана - нічого не їсти і не пити з ранньо-І го ранку до настання темряви, не вдихати в цей чаа ніяких пахощів, не купатися тощо - в основному ган вторюють доісламські звичаї, які визначали передусім особливості господарського життя старо- давніх арабів.

Ураза-байрам - свято розговин, закінчення посту, яке справляється в перший день наступного за рама­заном місяця - шавалля. Під час цього свята (воно триває три дні) віруючий повинен, згідно з правила­ми ісламу, звітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання в разі порушення і заплатити так зване "почищення свята перериву" - фітр-садака.

Свято жертвоприношення (курбан-байрам) відзна­чається через 70 днів після закінчення урази. Цен­тральною ритуальною дією курбан-байраму є при­ношення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва (хаджж) до Мекки (Аравія).

В дні курбан-байраму для жертвоприношень за­бивали найкращий скот. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути заколоті за "гріхи" однієї людини, корова і бик - за семеро, а верблюд - за десятьох. За ісламом, жертвоприношення необхідне для того, щоб потрапити до раю. Потрапити туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо, шаблю і гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі й пе­реїдуть через Сірат. Той, хто не приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у пекло.

Мірадж (свято вознесіння чи "подорож пророка на небо") відзначається за місячним календарем у місяць реджеб. Мірадж (реджеб-байрам) встановлено в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халіфів у Палестині в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль-Кудс) та його "святих" місць. Для цього використано легенду, за якою в 27-му ніч місяця реджебу пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті - Бураці (від араб.: "блискучий", блискавка) прогулянку до Єрусалима і звідти на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито говорив з Аллахом, сказавши при цьому 99 000 слів. Однак все це відбулося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переконався в тому, що ліжко його було ще тепле, а з перекинутого ним ковша не встигла витекти вода! Для "узагальнення" цієї чудесної легенди мусуль­манське богослов'я довільно тлумачило один з віршів Корану, де говориться про подорожування до від­даленої мечеті, яка знаходилася у Єрусалимі. Пізніше в стіні одного з храмів Єрусалима було "розшукане" кільце, до якого нібито Мухаммед прив'язував Бурака під час своєї нічної подорожі.

У легендах про мірадж є чимало спільного з пере­казами інших релігій про незвичайні "подорожі" або вознесіння богів та святих, а також про чудесну "на­раду" Бога із своїми посланцями-пророками (порів­няймо іудейські міфи про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, розмови з божеством Іллі-пророка, який піднявся на гору, християнські перекази про воз­несіння Ісуса Христа тощо).

Маулюд ("день народження пророка") відзнача­ється мусульманами за місячним календарем у місяць рабі-аль-авваль. Як і мірадж, маулюд встановлено довільно, набагато пізніше "подій", покладених в йо­го основу. Відомо, що мусульманські легенди про Мухаммеда багато чого повторюють з переказів інших релігій. Цікаво, що ранні мусульманські богослови докладно розповідають про понеділок, коли народив­ся Мухаммед, і чудеса, пов'язані з цією подією, але замовчують або сперечаються один з одним у питанні стосовно того, коли конкретно був той понеділок. З часом його віднесено до 12 числа місяця рабі-аль-авваля (рабі і).

Ритуальне обрізування (суннет) в ісламі належить до установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з посвятних обрядів, яким знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. Подібні муче­ницькі обряди (не тільки обрізування, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов'язані з випро­буванням мужності юнаків, існували у стародавніх арабів, африканців, австралійців та інших народів за доби первіснообщинного розвитку.

В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отри­мав нове тлумачення. Він є внутрішньою ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує відо­собленню мусульман від людей інших вір, вселяє віруючим фанатичну ідею мусульманської винятко­вості.

Шахсей-вахсей (ашура) - траурні релігійні цере­монії у мусульман-шиїтів, здійснювані на десятий день місяця мухарраму. Згідно з мусульманськими переказами, свято встановлене на честь мученицького кінця онука пророка Мухаммеда - шиїтського імама Хусейна (VII ст.).

Історичні факти засвідчують, що смерть Хусейна не була мученицькою і "не викупила людську свободу і право", як вчать мусульманські проповідники. Хусейн помер у політичній боротьбі за владу. "Свобода і право" від цього не перемогли. Навпаки, одразу за смертю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прибічниками, були піддані жорстоким пе­реслідуванням. Однак владі не вдалося знищити послідовників Хусейна - шиїтів. Діючи таємно, вони продовжували домагатися політичної влади. З цією метою шиїти почали поширювати перекази про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштовували траурні церемонії. Було висунуте гасло: "Помста за Хусейна". Вигук, який супроводжує оповідь про заги­бель Хусейна - "Шах Хусейн, вах Хусейн!" ("Цар Хусейн, ах Хусейн!"), - поступово увійшов до обря­дової жалобної традиції й пізніше у європейців став синонімом назви ашури, свята шахсей-вахсей. VIII ст. значна частина прихильників Хусейна пере­селилася до Кум і почала поширювати своє вчення в Ірані. До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став дер­жавною релігією, остаточно склався культ Хусейна. День його смерті оголошено траурним, його свят­кування супроводжувалися релігійними обрядами. Зараз свято шахсей-вахсей у шиїтів здійнюється як збори віруючих в мечетях. Шиїтське духовенство закликає віруючих відкинути обряди кривавого са­мокатування і рубки.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової осві­ти). У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало ві­домих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відро­дження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму.

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

БеленькийЛ. С. О мифологии й философии Библии. - М., 1977.

Библейский словарь / Зрик Нюстрем. - Торонто, 1985.

Гараджа В. Й. Протестантизм. - М., 1971.

Гелей Г. Біблійний довідник. - Торонто, 1985.

Тече Г. Библейские истории. - М., 1988.

Гордиенко Н. С. Современная православная церковь. - Л., 1986.

Горський В. Л. Адвентизм: історія і сучасність. - К., 1987.

Григулевт І. Р. Папство. Століття XX. - К., 1988.

Григулевич Й. Р. Инквизиция. - М., 1985.

Губман Б. Л. Современная католическая философия: чело-век й история. - М., 1988.

Дарманський П. Ф. Земні джерела "Святого письма". - К., 1985.

Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Тво­ри. - Т. 21.

Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Там само. - Т. 7.

Жизнь Будда, индийского Учителя Жизни. Пять лекций по буддизму. - Самара, 1998.

Ислам в истории народов Востока.  - М., 1981.

Ислам. Религия. Общество. Государство. - М., 1984.

Ислам: Краткий справочник. - М., 1986.

Кааинин Ю, А. Модернизм русского православия. - К., 1988.

Каниткар В. П., Оузн К. У. Индуизм. - М., 1999.

Косидовский 3. Библейские сказання. - М., 1968.

Крывелев Й. А. Библия: историко-критический анализ. - М., 1983.

Кун Н. А. Легенды й мифы древней Греции. - М., 1989.

Лаоцзы. Обрести себя в Дао. - М., 1999.

Ленін В. І. Пробудження Азії // Повне зібр. творів. - Т. 23.

Маркс К. Об'яви війни. До історії виникнення східного пи­тання // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 10.

Маркс К. Лютер як третейський суддя між Штраусом і Фейєрбахом // Там само. - Т. 1.

Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Там само. - Т. 1.

Максуд Р. Ислам. - М., 1999.

Мень А. История религии. Вторая книга. Пуги христианст-ва. - М., 1991.

Привалов К. Секты: досьє страха. - М., 1987. - С. 123.

Рижский М. Й. История переводов Библии в России. - Но-восибирск, 1978.

Рижский М. Й. Библейские пророки й библейские пророчества. - М., 1987.

Тантрический буддизм. - М., 1999.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. - М., 1982.

Толковая Библия, или Комментарии на все книги писання Ветхого й Нового завета. - Стокгольм, 1987. - Т. 1-3.

Фрезер Д. Д. Золотая ветвь. - М., 1980.

Фрезер Д. Д. Фольклор в Ветхом завете. - М., 1985.

Хоуп Дж., Лоон Б. В. Будда. - Ростов-на-Дону, 1997.

Шарден П. Т. де. Феномен человека. - М., 1987.

Шифман Й. Ш. Ветхий завет й его мир. - М., 1985.

Щекин Г. В. Религии мира. - К., 1995.

Світові релігії - [Курсова робота]

Дані

розмір: 209,0 кб
скачувань: 79
Автор:

 

сантехник сумы