Головна Пошук
робота на Тему

 

Протосоціологія (стародавній світ) - [Реферат]
 

1. Розвиток   соціального   знання   Стародавнього   світу.

2.Соціальне   знання   епохи   середньовіччя.    

3.Соціальне знання і дослідження Нового часу (XVII - початок XIX ст.).

4.Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму.


Актуальність теми. Розпочинаючи вивчення соціології, як і будь-якої іншої науки, ми намагаємося зрозуміти об'єктивні основи її витоків та розвитку. Суттєву допомогу в цьому про­цесі може надати звернення до історії пізнання і відтворення соціальних явищ, до вивчення теоретичних уявлень про сус­пільство, які передували виникненню соціології як науки. І хоча такі уявлення не завжди відповідають критеріям науко­вості у сучасному розумінні, оскільки мають форму поглядів, ідей, вчень тощо, їх опанування є невід'ємною частиною соціо­логічної культури сучасної людини.

Провідна ідея лекції. Соціологія як наука виникла в першій половині XIX ст. Однак люди ніколи не чекали на її появу. Вони спостерігали та аналізували реальні факти соціального буття, творили ідеї, без яких взагалі не могли б жити, вда­валися до спроб концептуалізації соціального досвіду і побу­дови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Отже, є всі підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з протосоціологічних витоків. Без протосоціології історія соціологічного знання буде неповною, а хронологічні рамки її генезису істотно обмеженими.

Розвиток соціального знання Стародавнього світу. Най­давнішими позанауковими формами відображення та пояснен­ня світу природи та людини були міфологія і героїчний епос.

Міфологія (від грец. mythos - оповідь, переказ та logos - слово, вчення) зображувала дійсність у тій життєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. У міфах кож­ного народу, як правило, розглядаються питання про поход­ження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо).

Земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере­творювалось у міфи того чи іншого народу, у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут видаються залежною від міфологічних сил. У міфі історія твориться Богами. Події відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер. У цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а філософське знання.

З розвитком суспільства, що проявляється насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається по­ступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Виникає нова форма соціального знання - епос, який мав два значення - як різновид ху­дожньо-літературної творчості (оповідання, поема тощо) і як героїчний епос. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших - за умов рабовласницьких чи феодальних відносин. Нам відомі книжні епопеї "Іліада" та "Одіссея" Гомера (XII-VII ст. до н.е., Греція), "Махабхаратта" В'яса (друга половина II тисячоліття до н.е., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. "Сасунці Давид" ("Давид Сасунський"). У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, слов'ян­ських народів - історичних пісень та оповідей, югославських юнацьких пісень, українських історичних пісень та дум тощо.

У центрі епосу - людина-герой, історичний чи псевдоіс­торичний персонаж. Епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. Він істотно відріз­няється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу - територія свого етносу та ворогів. Суспільні відносини в ньому описуються такими, яки­ми вони були насправді на час створення епосу, а не від­дзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності та її відтворення у свідомості ін­дивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення математики і при­родничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплав­ства, військової справи тощо. Серед інших причин появи ма­тематики і математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н.е., про що свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та стародавньоєгипетські папі­руси.

Стародавні індійські трактати - дхармашастри, зокрема "Манавадхармашастра" ("Закони Ману"), розповідають про організацію збирання різноманітних даних, необхідних для по­літичної та економічної діяльності.

У Китаї в II ст. до н.е., як оповідається в "Історичних записках" ("Ші дзі"), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рі­вень розвитку землеробства, підрахувати населення для ра­ціонального розподілу податків.

Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також згадується в "Біблії" у другій книзі "Царств". Перелік тривав понад дев'ять місяців; результати показали, що "ізраїльтян було 800 000 мужів силь­них, здатних воювати, а іудеян - 500 000".

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Ста­родавнього Риму. Давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н.е.) ввів у практику "цензи" - перепис громадян та їх­нього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу в суспільстві, а точніше - в державі, яка вже народжувалася.

Велике значення для пізнання соціальних процесів антич­ного суспільства Греції та Риму має розповідна історія - іс­торіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Саме історіографія та філософія відтісняють поступово міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична сві­домість греків та римлян, а їх історична пам'ять матеріалі­зується в письмових джерелах і документах. Перших пред­ставників давньогрецької історичної думки називали логогра­фами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са-моса, Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису.

Найбільшою заслугою логографів є спроби описування істо­ричних подій і процесів на основі легенд, оповідей, докумен­тальних матеріалів тощо. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством. Школа логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично осмис­лювала міфи та легенди.

Значним науковим здобутком логографів є введення в істо­ричне описування фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності.

На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство - історія. Найпершим пам'ятником іс­торичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний роз­виток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньорим­ського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Ста­родавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображен­ня соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпі­ричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбував­ся паралельно з філософським, проте ці два пізнавальних про­цеси в Стародавньому світі ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практич­но відсутній в історичній науці. Ні історики, ні філософи ан­тичного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не роз­глядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, інди­відів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу.

Проте антична культура та наука створили могутній по­тенціал для подальшого розвитку пізнання природи і сус­пільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки - право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.

Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха ство­рює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми - уявлення, ^зразки І цінності, згідно з якими суспільство ор­ганізовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відби­вали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами пере­бувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє - причина всіх сюжетів грецької трагедії.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково ви­никає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні - з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на зад­ній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воє­начальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичниць­кими віруваннями та християнством також відбувався на ко­ристь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи - свободи вибору віри, пов'язавши її з ак­туальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рів­ності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

1.  У світоглядному плані космологічний фаталізм зміню­ється християнським провіденціалізмом.

2.  У соціально-історичному та політичному аспектах відбу­вається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

3.   Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу інди­відуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодаль­ні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками - християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної куль­тури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті антич­ністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя

суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини сус­пільної організації.

Рабовласницька імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається пере­орієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цін­ності, що позначилося передусім на розвитку духовної куль­тури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. На­ука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впев­неної в своїй правоті ідеології.

З V ст. настає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V-XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI-XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV - середина XVII ст.).

Раннє середньовіччя, представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 pp.), ха­рактеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене ре­лігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійс­нюється заздалегідь передбачена Божественна програма спа­сіння людини і світу.

Августин Блаженний першим у середньовіччі зробив спробу описати всесвітню історію як єдиний, закономірний поступо­вий процес, певною мірою навіть об'єктивний. На підставі біблійської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.

Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Ав­густин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град бо­жий" (буквально "Про державу Божу" чи "Про божественне суспільство").

Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює ві­ковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів утворення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства - від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство - від потопу до Авраама; 3) отроцт­во - від Авраама до Давида; 4) юність - від Давида до Ва­вилонського потопу, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Ва­вилону в 597 р. до н.е.; 5) зрілість - від вавилонського потопу до різдва Ісуса Христа; 6) старість - від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства до Страшного суду, який не можна передбачити.

За Августином в історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за людськими стан­дартами, другі - згідно з божественними. Августин симво­лічно називає ці два типи людей двома державами, двома сус­пільствами людських істот, одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому - піддаватися до­вічній карі разом з дияволом. Земний град "створений лю­бов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небес­ний - любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для "земного града" притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників "града небесного" охоп­лює почуття взаємного служіння поставлених до влади і під­леглих, взаємної любові.

Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманістичної просвіти, науки та культури зробили представ­ники середньовічного ренесансного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265-1321 pp.), Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), Лео­нардо Бруні (справжнє ім'я Арєтіно) (1370-1444 pp.), Валла Лоренцо (1407-1457 pp.) та ін.                                       


Використана література:

Соціологія В.М, Пічі.

Соціологія Г.В. Осипов.

Протосоціологія (стародавній світ) - [Реферат]

Дані

розмір: 60,5 кб
скачувань: 83
Автор:

 

сантехник сумы